Галина Костянтинівна Вдовіченко - Інші пів’яблука

часів», – але знав, що вороття вже не буде, принаймні для нього. На той час він уже мав нове діло і добре ним заробляв. Його крісла та столи замовляли ті, хто міг дозволити собі обставити маєтки ексклюзивними меблями. Замовлень не бракувало. Але зі своїми першими роботами – кріслом «Хазяйка», що було Магдиним троном, і своїм улюбленим «Шерханом» із високою спинкою – він ні за які грубі гроші не попрощався б, хоч вони й мали деякі ґанджі. Ці крісла стояли тут-таки, у цій великій вітальні-їдальні-кухні. І дитячі кріселка були тут – «Кай» і «Герда». Ігор змайстрував їх не знати нащо, коли не було ще ні доньки, ні сина. А надії на те, що вони з’являться, вже не було… Майбуття надсилає нам виразні сигнали, але від нас залежить, вловимо їх чи пропустимо. Курич, певно, усе правильно відчув, хоч і підсвідомо, бо чого б це змайстрував наперед два крісла – дівчаче і хлоп’яче…

– А ти думала, що я роблю? – Курич задоволено затримався на улюбленій темі.

– Не знаю. Щось таке, що ми впадемо.

– Ну… Впадете… Аж такої реакції на мої крісла я не чекаю.

Ігореві сяйнула якась думка, він підвівся зі свого «Шерхана», що мав уже добряче потерті, заяложені бильця, поклав серветку коло порожньої тарілки.

– Зараз, – сказав.

І зник за дверима. Дівчата ззирнулися: що вже надумав?

– Заплющте очі! – гукнув з-за дверей.

Вони послухалися.

Кроки, шурхотіння, легкий стукіт, кахикання в кулак.

– Розплющуйте.

На столі – яблуко Пінзеля. І ще одне яблуко Пінзеля.

Два однакові дерев’яні яблука, клоновані плоди. Їхнє неповторне яблуко, унікальне творіння сницарської майстерності, і поруч – брат-близнюк. Другого такого яблука бути не могло. Але Ігор Курич його вирізав.

Порівняння лише докинуло переконливих аргументів. Воно так само рознімалося легким поворотом рук. І всередині було таке саме. Луїза з Магдою перевірили – з такими самими чарунками та зернятками, з хробачим ходом і навіть із ледь виразною опуклістю, що скидалася на обличчя.

– Це ти?… – уточнила Луїза. – Ти яблуко зробив?

– А хто ж? Витяг ваше яблуко, і так до нього приступав, і сяк. Кілька шматків липи зіпсував. Здавалося, ніби проста робота, а берешся до неї – нічого не виходить…

І тут на Курича як щось найшло. Він ухопив обидва яблука і станцював з ними якийсь короткий дикий непристойний танець.

– А-куш, а-куш, вйо! – вигукнув щосили, вибив ногами дріб і обережно повернув яблука на стіл.

Ті яблука відрізнялися лише запахом. Перше зберігало свій особливий запах, він не зникав, не звітрювався. Хоч би де те яблуко тримали, воно відгонило вощиною і ще чимсь бентежним. Наче щось забув і даремно намагаєшся пригадати. А нове яблуко пахло добре висушеним деревом і навіть почасти липовим цвітом.

– А навіщо?… – запитала Луїза. – Навіщо ти це зробив?

– Хотів перевірити, чи зможу…

Магда лише плечима стенула. «Чого б ти мав сумніватися? – виразно читалося на її обличчі. – Звісно, зможеш». Їй навіть на думку не спало б, що чоловікові це не до снаги. З-поміж усіх подруг, причетних до яблучної історії, вона найбуденніше сприймала можливості диво-яблука та чудодійну силу випадково знайденого чи вигаданого ритуалу – двічі розтулити і стулити половинки яблука, чекаючи згодом на здійснення бажання. До того ж яблуко вже давно вичерпало свої можливості, всі мали нагоду в цьому пересвідчитися. Воно втратило надзвичайні здібності й перетворилося на майстерний дерев’яний виріб, що його поклали в далекий куток на вічний схов…

Магдин чоловік різав дерево щодня. Дружина знала: як забажає, він може зробити будь-що, бо він Майстер. І коли вже й зробить копію, то це буде яблуко Курича, а не яблуко Пінзеля. Хай навіть і відрізнити перше від другого буде важко.

– Навіть та опуклість, що скидалася на обличчя, в тебе вийшла, – похвалила Магда, стуляючи половинки й дивлячись на чоловіка теплим поглядом. – А що таке Хаджибей? Якщо чесно, то я не знаю. І ще, мій ангеле, давно тобі не казала, що я тебе… люблю. Потягло чомусь на відвертість…

5. Львів. Репетиція

– …мій боже

твоя життєдайна рука

гойднеться – і русло міняє ріка…

– Що це? – Луїза кинула короткий здивований погляд на товаришку й знову зосередилася на дорозі. – Звідки це? Вечірні години пік вимагали особливої уважності, машини трималися мінімальної дистанції й раз у раз хтось пхався без черги, небезпечно підрізуючи одне одного.

– Вірш, – усміхнулась Ірина.

– Чий?

– Це Мар’яна Савка… Щось прочитаєш, а воно засяде в голові і крутиться, крутиться… Вже другий день: гойднеться – і русло міняє ріка…

– Давай тоді ще.

– Все. На сьогодні досить.

Досить, то й досить. Тепер Ірина ще й у поезію поринула, що з нею робиться? Нові уподобання, нові звички. Накачала музики у свою нову мобілку, слухає її тепер повсякчас, наче тинейджерка з навушниками. Ще й поезією захопилася, хоч донедавна, здавалося, була до неї байдужа. Посеред розмови могла прочитати кілька поетичних рядків.

«Чого це ти?» – запитала її нещодавно Луїза. А Ірина їй: «Пам’ять треную, хочу уникнути старечого маразму в майбутньому, далекому майбутньому».

А ці перепади настрою? То сумна й мовчазна, відгороджена від усього музикою. Гукнеш її – вона: «Га?» Один навушник витягне з вуха і чекає, коли можна буде знову заглибитися в себе. То піднесена, активна, сміється загонисто, кокетує з усіма – з чоловіками, з жінками – і робить одночасно кілька справ.

Луїзин «шевроле» вправно лавірував у потоці машин, доки подруги не заговорили про автошколу, про водійські права (ще один Іринин задум), про ціни на нові автомобілі. І тоді «Шева» пчихнув і заглух, став посеред дороги – ні туди ні сюди. Позаду вмить знялася автомобільна істерика, машини гудуть на всі голоси, хтось гукає: «Чого спинилися, блондинки?…»

Луїза увімкнула аварійку, махнула рукою у вікно: об’їжджайте! І до свого авто тихо, лагідно:

– Шев-во, не про тебе мова, дурнику. Я не збираюся тебе продавати, чуєш?

Ірина на годинник поглядає:

– Що робити? Спізнюємося…

Луїза на те:

– Почекай… Зараз поїдемо…

Повернула ключ у замку – і «Шева» ображено загарчав мотором.

Луїза дивилася вперед, на дорогу (де він побачив блондинок, той жевжик за кермом?), навіть голови не підвела, коли зронила, показавши направо і вгору:

– Балкон без билець.

На балконі наріжного будинку сидів чоловік у легкому костюмі кольору хакі, посьорбував щось із великого горнятка. Балкон і справді не мав билець – чоловік попивав собі чай чи каву, вмостившися на білому пластмасовому стільці, посеред пласкої кам’яної плити. Під ним – балкон другого поверху,