Люсі Мод Монтгомері - Енн із Острова Принца Едварда

незвичайні песики, — гордо проказала вона. — Їм понад сто літ, і обабіч цього каміна вони сидять іще відколи п’ятдесят років тому мій брат Аарон привіз їх із Лондона. На його честь назвали Спофорд-авеню.

— Він був чудовою людиною, — уперше подала голос панна Марія. — О, тепер і не зустрінеш такого, як він.

— Він був тобі добрим дядьком, Маріє, — натхненно відповіла панна Патті. — і з твого боку дуже ґречно не забувати його.

— Я довіку його пам’ятатиму, — врочисто проказала панна Марія. — Як зараз бачу: він стоїть перед оцим каміном, заклавши руки за фалди фрака, і всміхається нам обом.

Панна Марія витягла й піднесла до очей хустинку, проте панна Патті рішуче повернулася зі світу сентиментів до сфери ділових переговорів.

— Я залишу вам песиків, якщо ви обіцятимете поводитися з ними обережно, — повідомила вона. — Їх звати Гог та Магог.[19] Гог дивиться ліворуч, а Магог — праворуч. І ще одне. Ви ж, надіюся, не будете заперечувати, якщо будинок і далі називатиметься Домом Патті?

— Звісно, не будемо. Ми вважаємо, що це — одна із наймиліших його рис.

— Бачу, ви дуже розумна дівчина, — вдоволено заявила панна Патті. — Чи повірите — усі, хто хотів винайняти мій будинок до вас, питали, чи можна буде зняти назву з воріт на той час, доки вони тут житимуть. Але я прямо відказала, що дім здається тільки разом з іменем. Він був Домом Патті, відколи мій брат Аарон заповів його мені, і Домом Патті лишиться, поки живі ми з Марією. А тоді вже наступний власник може дати йому будь-яке дурноверхе ім’я на свій розсуд, — відрубала панна Патті, мовби прорікаючи: «Після нас — хоч потоп». — А зараз чи не хочете ви оглянути весь будинок, перш ніж ми домовимося остаточно?

Огляд будинку захопив дівчат іще більше. Окрім великої вітальні, на першому поверсі розташувалися маленька спальня й кухня. На другому було ще три кімнати — велика й дві менші, з-поміж яких Енн особливо вподобала одну, з високими соснами перед вікном, і вже надіялася, що то буде її спальня. Була вона обклеєна світло-блакитними шпалерами і стояв у ній невеличкий старомодний туалетний столик зі свічниками. А під вікном із химерною рамою, що робила його схожим на діамант, стояла вкрита блакитною мусліновою запоною лавка — чудове місце для навчання та мрій.

— Це так дивовижно, що зараз ми мусимо прокинутися й виявити, що то був лише казковий сон, — мовила Прісцилла, коли дівчата вийшли на вулицю.

— Панна Патті й панна Марія аж ніяк не схожі на витканих зі сновидінь, — засміялася Енн. — Ти можеш уявити, як вони «швендяють світами», надто у тих своїх шалях та чіпцях?

— Напевно, швендяти вони таки будуть без них, — відповіла Прісцилла, — хоча в’язання з рук не випустять. Вони просто не зможуть із ним розлучитися, і навіть Вестмінстерським абатством гулятимуть і в’язатимуть водночас. Тим часом, Енн, ми житимемо в Домі Патті, на Спофорд-авеню! Я вже почуваюся мільйонеркою.

— А я почуваюся, мов вранішня зоря, що співає від радості, — мовила Енн.

Увечері на Сент-Джон, тридцять вісім, припленталася Філіппа Гордон і безсило впала на ліжко Енн.

— Дівчата, хороші мої, я до смерті втомлена й почуваюся, мов той чоловік без вітчизни[20] чи без тіні… забула, як правильно. Бачте, я складала валізу.

— І змучилася, бо не знала, які речі класти спершу, які потім, і куди їх усі розпихати, — засміялася Прісцилла.

— Еге ж. І коли я нарешті сяк-так усе склала, а моя господиня та її служниця сіли на валізу і я спромоглася її замкнути, то раптом згадала, що всі ті речі, які я хотіла вдягти на урочисті збори, лежать на самісінькому дні. І довелося знов усе відмикати й просто-таки пірнати в ту валізу. Я порпалася в ній цілу годину, доки знайшла все потрібне. Щойно мені здавалося, ніби я навпомацки знайшла те, що треба, я витягала його й виявлялося, що це зовсім не те. Ні, Енн, я не лаялася.

— Я цього й не казала.

— Ти все висловила поглядом. Але я визнаю, що думки мої були замалим не святотатські. А ще в мене такий нежить, що я можу тільки шморгати, шмаркати й шамкати. Як вам алітерація? Королево Анно, скажіть що-небудь, розрадьте мене!

— Згадай, що вже в четвер ти побачиш Алека й Алонзо, — відповіла Енн.

Філ скрушно похитала головою.

— Знов алітерація. Ні, коли в мене нежить, Алек та Алонзо мені не потрібні. Але що це з вами таке? Ви ж світитеся ізсередини, це видно, якщо глянути на вас уважно. О, так, ви просто сяєте! Розповідайте, що сталося?

— Наступного року ми будемо жити в Домі Патті, — переможно проказала Енн. — Саме жити, а не перебиватися в пансіоні. Ми його винайняли, а ще з нами житиме Стелла Мейнард, а її тітка вестиме наше господарство.

Філ підхопилася, витерла ніс і впала на коліна перед Енн.

— Дівчата… дівчата, візьміть і мене до себе. О, я буду така хороша! Якщо мені не знайдеться кімнати, я спатиму надворі в собачій буді — я бачила, там стоїть буда. Тільки візьміть мене до себе!

— Філ, не будь дурненькою. Встань.

— І не рипнуся, доки не скажете, що наступного року візьмете мене до себе жити.

Енн перезирнулася із Прісциллою. Тоді поволі проказала:

— Філ, люба, ми були б раді, тебе запросити. Але погляньмо правді у вічі. Я бідна, Пріс бідна, Стелла Мейнард також бідна: у нас буде дуже просте господарство й невибагливий стіл. Тобі довелося б жити так, як ми. А ти заможна, про це свідчить та сума, яку ти платиш за свій пансіон.

— Та хіба ж мені не однаково? — із трагічним виглядом запитала Філ. — Краще обід із городини там, де ви, ніж засмажений бик у самітнім пансіоні. Дівчата, не думайте, що в мене, крім шлунка, більше нічого немає. Я радо житиму на хлібі й воді — із крапли-и-иночкою варення, — якщо ви візьмете мене до себе.

— Крім того, — вела далі Енн, — усім нам доведеться мати хатні обов’язки. Стеллина тітка не зможе робити все сама. Тому кожна візьме на себе частину хатніх справ. А ти…

— «Не працюю, ані не пряду»,[21] — підхопила Філіппа. — Але я всього навчуся. Ви лише один-єдиний раз мені покажете. Зате я вмію прибирати власне ліжко. І не забувайте — хоч я й не куховарю, зате вмію приборкувати норов. Це вже щось. І я ніколи не нарікаю на погоду.