Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

в усякому разі нікого не бачу. Мабуть, вони теж зачакловані, як і вчорашні привиди.

— Мелеш казна що! — обурився Дон Кіхот. — Хіба ти не чуєш іржання коней, звуків сурм, барабанного дробу?

— Мені чути лише мекання овець та баранів — чесно відповів Санчо.

Це була правда, бо отари підійшли вже зовсім близько.

— Тебе охопив страх, — повчально мовив кабальєро, — а він бентежить наші почуття, змушуючи сприймати речі не такими, які вони насправді. Якщо жижки трусяться, від’їдь убік, не заважай. Я сам посприяю перемозі тих, кому надам свою допомогу.

Скінчивши тираду, Дон Кіхот уткнув шпори в боки Росінанта, міцніше підхопив спис і швидше за блискавку помчав донизу.

— Поверніться, ваша милосте, — розпачливо кричав йому навздогін Санчо Панса, — адже, присягаюсь Господом нашим, ви збираєтесь атакувати овець та баранів! Поверніться! О, горе матері, яка мене породила! Ви здуріли?! Придивіться уважно, тут нікого нема. Боже праведний, що ж він коїть?

Та де там. Ідальго мчав уперед, вигукуючи на ходу:

— Сміливіше, лицарі, які зібрались під знамена доблесного імператора Пентаполіна! Усі за мною! Ви побачите, як легко я здолаю його ворога Аліфанфарона Трапобанського!

Ще мить — і Дон Кіхот, врізавшись усередину тварин, став наносити уявним противникам смертельні удари списом. Вівчарі голосними криками намагалися зупинити безумця. Проте швидко усвідомивши марність таких спроб, вони пустили в дію свої пращі й почали тішити його вуха свистом каміння величиною з кулак. Але кабальєро нехтував небезпекою і носився полем, викликаючи на поєдинок «зарозумілого Аліфанфарона».

Зненацька вправно кинутий камінь влучив Дон Кіхотові у бік, пошкодивши йому два ребра. Через пекучий біль ідальго вирішив, що убитий або щонайменше тяжко поранений. Однак згадавши про бальзам, він дістав бляшанку з рідиною і підніс її до рота. Та не встиг випити й пари ковтків, як інша каменюка поцілила йому в руку, пробила посудину, мимохідь вибила три-чотири зуби, з них кілька кутніх, а на додаток розтрощила два пальці кисті. Від сильного удару вершник злетів із сідла. Подумавши, що вони його вбили, погоничі спішно зібрали рештки отар, узяли на плечі забитих овець, яких виявилося близько семи, і не барячись залишили місце пригоди.

Увесь цей час зброєносець метушливо спостерігав за божевільною поведінкою свого хазяїна, рвучи на голові волосся від власної безпорадності та проклинаючи той день, коли доля звела його з ним. Щойно пастухи пішли, він спустився з пагорба і схиливсь над нерухомим тілом, докоряючи:

— Чи не доводив я вам, сеньйоре, що то не військо, а стадо?

— Ось на які хитрощі здатний цей пройдисвіт чарівник, мій запеклий ворог, — самими губами прошепотів Дон Кіхот. — Це ж треба, позаздривши славі, яку я здобув би в бою, перетворив неприятельську армію на овець та баранів.

Безнадійно хитнувши головою, Санчо випростався і попрямував до віслюка, аби знайти у саквах якусь ряднину і перев’язати ідальго. Але зрозумівши, що сумки десь зникли, вибухнув непристойною лайкою. Подумки він остаточно дав собі слово залишити Дон Кіхота й повернутись додому — хай би ціною відмови від заробленої платні та від сподівань одержати бодай колись обіцяний острів.

Тим часом ідальго звівся і, підтримуючи лівою рукою рота, щоб не випали зуби, а правою взявши за вуздечку Росінанта, який не відходив ні на крок від хазяїна — такий це був відданий та добре навчений кінь, — поволі рушив до зброєносця. Виставивши лікоть на осла і підперши щоку долонею, Санчо Панса перебував у крайній задумливості.

Бажаючи його збадьорити, Дон Кіхот сказав:

— Затям, Санчо, тільки той підноситься над іншими людьми, хто робить більше за них. Буревії, які нам довелось пережити, — це свідчення того, що незабаром погода проясниться і наші справи підуть на лад. Ані горе, ані щастя не вічні, а отже, якщо смуга невдач триває довго, радісна година вже недалеко. Тож не хвилюйся через негаразди, які трапилися зі мною, тим більше, що на тобі вони ніяк не позначились.

— Тобто, як не позначились? — стрепенувся Санчо Панса. — А кого ж тоді, по-вашому, нещодавно підкидали? Бува, не сина мого батька? А сакви, які пропали з усім моїм скарбом, випадково не мої?

— Що, ти загубив сакви? — вразився Дон Кіхот.

— Так, вони зникли, — почулось у відповідь.

— Отже, сьогодні нам нічого їсти, — з жалем констатував ідальго.

— Можливо, так воно й було б, — не погодився Санчо, — якби на довколишніх луках пишно не буяли трави, які ви маєте добре знати і яких у подібних випадках цілком достатньо таким безталанним мандрівним лицарям, як, наприклад, ваша милість.

— Що ж до мене, — зморщився Дон Кіхот, — то я радше удовольнився б шматком хліба і двома оселедцями. Та хай там як, сідай на свого віслюка, мій добрий друже, і їдь за мною. Господь не полишить нас, адже він пам’ятає і про мошкару в повітрі, і про черв’яків у землі, і про пуголовків у воді. Саме завдяки його милосердю сходить сонце над добрими і злими, а також проливається дощ на неблагочестивих і праведних.

— Вашій милості більше личило б бути проповідником, аніж мандрівним лицарем, — зазначив Санчо Панса.

— Мандрівні лицарі, — сказав ідальго, — повинні вміти робити все. Багато хто з них міг провести бесіду або виступити з проповіддю на привалі під час походу не гірше за випускників Паризького університету. Звідси мораль: спис ніколи не притупляв пера, а перо — списа.

— Добре, добре, хай буде по-вашому, — не сперечався Санчо. — А тепер рушаймо і будемо шукати, де переночувати цієї ночі. Тільки, заради Бога, щоб там не було ні ковдр, ні любителів дурних жартів, ні привидів, ні зачарованих маврів, інакше гори воно синім полум’ям.

— Помолись щиро Господу, сину, — відповів Дон Кіхот, — а я піду за тобою слідом куди твоїй душі заманеться. Цього разу стосовно нічлігу вирішуєш ти.

Санчо Панса не змусив себе довго упрошувати й рушив прямо, нікуди не звертаючи, в тому напрямку, де, на його думку, можна було знайти притулок.

Доки вони ледве плелись, оскільки біль у щелепах заважав ідальго їхати швидше, Санчо, намагаючись розрадити його, повів з ним нехитру бесіду. І, зокрема, вирік дещо, про що йтиметься в наступному розділі.

Розділ ХІХ,

у якому знову містяться розважливі міркування, що ними Санчо Панса ділився зі своїм господарем, а також ідеться про пригоду з мертвим тілом та про інші видатні події

— Здається, сеньйоре, всі неприємності, які переслідують нас цими днями, — не що інше, як кара за ваш гріх. Адже ваша милість порушила лицарський статут, не дотримавши клятви, згідно