Юліан Семенов - ТАРС уповноважений заявити…

— Ви ж розумієте, що мене тривожить.

— Ну, припустімо, що він з їхньої контррозвідки. Припустімо. То й що? Коли б Розумного вони викрили, центр давно вже відчув би гру. Його ж у Москві наші люди бачать повсякчас. Зв'язаний з КДБ? Але Розумний передає вам таку інформацію, яка йде з першоджерела, вона — достовірна, тому наші так з ним і панькаються.

— Бос, ви хочете, щоб я зараз з'ясував, хто обслуговував нас у шістсот сьомому номері? Ви мене лаєте за те, що я нічого не тямлю в мистецтві і по-французьки не вмію, але ж я вмію відчувати, як жінка. Я відчуваю, бос, я відчуваю.

— У кого ви дізнаєтесь, хто накривав тоді стіл?

— Дізнаюсь. Я дізнаюсь про це зразу ж, вони, пригадуєте, просили нас довідатися про лідерів страйку?

— Цього я вже не пригадую.

— А я пригадую.

Глебб кинувся до портьє, попросив номер телефону шефа ресторану, той послав його до наглядача підвалу; за десять хвилин Глебб повернувся в басейн. Лоренс плавав у зеленій воді; рухи його були обережні, плавні, немов у жінки.

— Вилазьте, бос! — сказав Глебб, стоячи на бордюрі. — Та швидше. Стіл накривав Айвен Белью, переміщена особа із Львова, без двох пальців на лівій руці, його розшукує Славін.

Лоренс — несподівано для його комплекції — спритно вихопився з басейну, накинув халат і сказав занепокоєно:

— У кого лежать дані на переміщених осіб? Чому француз із паспортом переміщеного? Це якась плутанина, вам не здається?

— Я був би дуже радий, коли б це було так, бос.

Вони піднялись на п'ятнадцятий поверх, в апартамент тисяча п'ятсот, який займало ЦРУ ось уже два роки, розбудили Ульца, що відповідав за роботу на пункті допиту; той, навіть не вмившись, швидко розшукав у своїй картотеці: Айвен Белью, він же Іван Білий, 1925 року народження, українець із Житомира, втік з німцями, після війни залишився в Бельгії, під час інфляції переїхав до Тунісу, де працював вантажником у порту, а звідти перебрався в Луїсбург. У Житомирі має родичів, але з ними не листується, боячись завдати їм прикрощів. Висловлюється гостро, каже, що життя пропало, в усьому звинувачує американців, які не радили йому повертатися до Росії. Зв'язків з російським посольством за ним не помічено. П'є.

— Ну? — подивився на Глебба Лоренс. — Що робити? Запитаємо Ленглі?

Глебб, не відповівши йому, набрав номер «607». Він довго слухав гудки: Славіна в готелі не було. Подивившись на Лоренса, Глебб набрав інший номер.

— Стау, доброго ранку, — сказав він, машинально стишивши голос, наче дзвонив агентові з автомата. — Ти можеш виручити мене? Дізнайся, коли прийшов у російське посольство Славін — лисий, кремезний, чорноокий, жвавий. Я гадаю; він прийшов туди годині о четвертій ранку… Зачекай, я передзвоню тобі за хвилину.

Глебб, уже не дивлячись на Лоренса, набрав номер Пілар.

— Гвапенья, вибач, що дзвоню так рано. Коли ти попрощалася з нашим приятелем?

— Він довіз мене додому, Джон, ми погомоніли п'ять хвилин у машині… Він відмовився піднятись — просив знайти для нього час сьогодні. О восьмій.

— Коли він пішов, мене цікавить?

— Годині о третій, а може, о…

Глебб не дослухав Пілар, поклав трубку, знову набрав номер генерала Стау.

— Джон, — сказав Стау, — в посольство приходив чоловік, схожий за прикметами на Славіна.

— Коли він пішов? — перебив Глебб.

— Ти ж не питав про це.

— Негайно з'ясуй. І допитай поліцейських, що охороняють російське посольство, прикмети чоловіка, що тинявся біля огорожі… Мене цікавить одне: чи всі пальці в нього на руці?

Лоренс поставив кавник на електричну плитку, вмонтовану в бар, потер товстою п'ятірнею обличчя й спитав:

— Що робити?

— Октавіо поїхав до Огано. Перейра перевозить зброю до Нагонії, нікого більше з моєї групи терору зараз напохваті немає, бос.

— Чому ви вважаєте, що треба вводити в дію групу терору?

— А що ж, по-вашому, поговорити з цим Белью про переваги нашого суспільства над тоталітаризмом? Де Славін — ось у чому річ?

— Стривайте, Джон. Я не розумію, чого ви гарячкуєте, а я вам піддаюсь. Ну що може сказати цей самий Белью?

— Нічого, бос, але він може тицьнути пальцем у фотокартку Розумного, ось що він може. І тоді мене, нас з вами виженуть під три чорти, і правильно зроблять — не вберегли дуже цінного агента! Того, хто виходить на директора!

Задзвонив телефон, і Глебб помітив, як Лоренс мерзлякувато здригнувся.

— Слухаю тебе, — відповів Глебб. Він був певен, що дзвонить Стау, і не помилився.

— Славін вийшов з посольства щойно, Джон.

— Ти не стежиш за ним?

— Ти ж не дав нам ніяких вказівок, сказав, щоб я ждав до сьогодні, мені здалося, що він благополучний.

— Спасибі, Стау, ти мене дуже виручив. Можеш дати адресу цього Айвена Белью? Я думаю, що Славін зараз пішов до нього.

— Рік народження, місце народження?

— Він приїхав сюди з півночі, років десять тому. Зараз працює в «Хілтоні». Він їхня людина, розумієш? Славін пішов до нього, і нам треба з'ясувати це.

— Послати наших туди, де він живе? Якщо, звичайно, з'ясуємо?

— Тільки після мого сигналу. Ясно? Зараз — ні в якому разі, ти зіпсуєш справу. Тільки після сигналу, після сигналу. Я не вішаю трубки, Стау, мені дуже потрібна адреса…

— Яку справу ви маєте на увазі, Джон? — спитав Лоренс.

— Цікаву справу, бос. Я хочу зробити так, щоб можна було Славіна заарештувати як російського шпигуна й терориста. Це дасть нам багато переваг. Важко навіть уявити, як багато це дасть нам, а надто перед початком «Факела».

О восьмій ранку Глебб зустрів Славіна в підвалі. То: і сидів біля зачинених дверей майстерні й крутив у руках ракетку.

— Віт! — вигукнув Глебб. — Доброго ранку! Радий вас бачити, чого це ви тут?

— Натягти струни, — відповів Славін. — Доброго ранку, Джон. Ви, до речі, не граєте?

— Теніс — гра аристократів, Віт, а я з робітників, мій батько був вантажником. Я граю в бокс. Люблю бійку, а найбільше з достойним противником.

— Я — теж. Можемо взяти рукавиці, якщо вони тут є, і попрацювати на рингу. Але я гадаю, що рукавиць нема; навіть струни натягти нікому, мені сказали, що тут, у підвалі, є один умілець, який, мовляв, усе може.

— Хто це?

— Біс його знає.

— А де ж він?

— А бог його знає… Як я помітив, час тут не цінять, ваша наука не йде на користь.

— Ви думаєте, ми вміємо цінити час, Віт? Це — пропаганда. Ми трошечки вищі від тутешніх тропі, а так… Гаразд, коли полагодите ракетку, піднімайтесь