Туве Маріка Янссон - Країна Мумі-тролів. Книга друга

була прозора! Я бачив крізь неї! До того ж, вона не відкидала тіні! А як додати, що була вбрана у щось схоже на тендітну білу фіранку, то ні в кого не виникне сумніву — то був привид!

Я схвильовано зірвався на ноги. Чи не забув замкнути двері внизу? А може, примара вміє проходити крізь стіни… Що мені тоді робити? Раптом заскрипіли зовнішні двері. Холодний протяг війнув угору сходами й торкнувся моєї потилиці.

Тепер, з віддалі часу, я маю сумнів, що мною тоді керував страх, — радше усвідомлення необхідності бути обережним. Тому я рішуче заповз під ліжко і принишк там. За якийсь час скрипнули сходи. Раз, удруге… Сходи мали дев’ять сходинок, я це точно знав (збудувати їх коштувало мені немало праці — вони були гвинтовими). Отож, я нарахував дев’ять скрипів, а потім запала мертва тиша. «Воно стоїть за дверима», — подумав я…

Тут Мумі-тато урвав читання і зробив ефектну паузу.

— Чмиху, — мовив він. — Підкрути гніт у гасовій лампі. Уявляєте, в мене ще й нині пітніють лапи, коли я читаю про ту ніч примар!

— Хтось щось казав? — сонно пробурмотів Чмих, прокидаючись.

Мумі-тато з докором глипнув на Чмиха.

— Та ж то я читаю свої Мемуари!

— Оте з привидом добре придумано, — мовив Мумі-троль, котрий лежав у ліжку, натягнувши по самі вуха ковдру. — Хай залишається. А от усілякі сумні почування, на мою думку, зайві. Надто затягують розповідь.

— Затягують? — образився Тато. — Що ти маєш на увазі? Сумні почуття та меланхолія повинні бути у мемуарах. У всіх мемуарах вони є. Я пережив душевну кризу!

— Душевну що? — перепитав Чмих.

— Мені було дуже прикро на душі, — сердито пояснював Тато Мумі-троля. — Жахливо зле! Я почував себе таким нещасним, що майже не помітив, як збудував двоповерховий будинок!

— А на яблуні, де жив Потішник, яблука росли? — звернув розмову в інше русло Нюхмумрик.

— Ні, — коротко відбуркнув Мумі-тато і хряснув стулками зошита.

— Послухай, тату, — знову озвався Мумі-троль. — Привид просто фантастичний! Справді! Страшенно хочеться почути про нього більше!

Однак Тато мовчки зійшов униз і сів у вітальні, задивившись на барометр, що висів на стіні над комодом, хоч це й була не навігаційна рубка, а вітальня. Що там тоді сказав Фредріксон, побачивши будинок Мумі-тата? «Погляньте, він теж зумів щось зліпити докупи!» — ті слова прозвучали так… зверхньо. Інші навіть не помітили, що дім став вищим. Може, й справді доведеться скоротити розділ, де він описує почуття? Можливо, описи почувань роблять розділ надто примітивним і анітрохи не цікавим? Можливо, й сама книга примітивна!

— Чого це ти сидиш у темряві? — здивувалася Мумі-мама, визирнувши з кухонних дверей. Вона саме повернулася з комори, принесла харчів і наробила канапок.

— Гадаю, розділ про мою юнацьку душевну кризу вийшов примітивним, — зітхнув Тато.

— Маєш на увазі початок шостого розділу? — перепитала Мама.

Тато лишень щось проворкотів.

— Він найліпший у книжці! — впевнено ствердила Мама. — Розповідь відразу оживає, коли ти хоч на мить перестаєш вихвалятися! Діти ще надто малі, щоб це збагнути. Я тобі також принесла вечірню канапку. Бувай поки що…

Мама подалася на другий поверх сходами, які скрипіли точнісінько, як тоді… Дев’ять скрипів! Хоча ці сходи зроблені набагато вправніше…

Тато з’їв свою канапку, не вмикаючи світла. А потім теж піднявся нагору, щоб дочитати розділ Мумі-тролеві, Нюхмумрикові та Чмихові.

Двері ледь-ледь прочинилися, досередини просоталася тоненька біла цівочка диму і згорнулася клубочком на килимі. З середини того клубочка блимало двоє блідих очей. З моєї схованки під ліжком мені все дуже добре було видно.

— Це й справді привид, — мовив я сам до себе (мушу визнати, що дивитися на нього було не так страшно, як прислухатися до скрадливих кроків на сходах).

Кімната вмить вистигла, як це зазвичай буває в розмаїтих історіях про привидів, з усіх кутків потягло холодом, і раптом… привид пчихнув!

Любий читачу, не знаю, як би ти зреагував, я ж відразу майже цілковито втратив повагу до нього, виповз з-під ліжка (мене й так уже помітили) і сказав:

— На здоров’я!

— Хай тобі самому таке піде на здоров’я! — сердито відбуркнув привид. — Примари ущелини скаржаться на цю похмуру зловісну ніч!

— Чи можу я чимось допомогти? — ввічливо мовив я.

— У таку зловісну ніч, як ця, — знову затягнув привид, — покинуті кості торохтять на морському березі!

— Які кості? — роззявив я рота від здивування.

— Покинуті! — рявкнув привид. — Жах жовто шкірить зуби над пропащим островом! Стережіться, смертні, я повернуся опівночі у п’ятницю тринадцятого числа цього місяця!

Привид розгорнувся з клубка й шугонув у прочинені двері, кинувши на мене від порога лютий погляд, та в останню мить не вписався в отвір дверей, з гуркотом телепнувся головою до одвірка й скрикнув: «Ой, гооопля!» Потім скотився сходами вниз, вихопився надвір під місячне сяйво, тричі завив, мов гієна, але зі своїм намаганням нагнати на мене страху він уже трохи припізнився…

Я бачив, як примара розчинилася у тумані, що густою пеленою заволік море, і раптом зайшовся реготом. Ось несподіванка для мешканців моєї колонії! Тепер я міг встругнути щось таке, на що би ніхто інший не зважився!

Незадовго до півночі у п’ятницю тринадцятого я вийшов з дому на берег моря зустріти своїх колоністів. Був гарний тихий вечір. Я влаштував невибагливу гостину на піску — з юшкою, сухариками та яблучним вином Володаря (якого на кожному кроці можна було собі націдити з великих бочок). Порцеляновий посуд пофарбував чорним велосипедним лаком і прикрасив зображеннями перехрещених кісток.

— Міг би трохи червоної фарби у мене позичити, — з докором озвався Верть. — Або жовтої чи блакитної… Я, звісно, перепрошую, тільки мені здається, так було би веселіше…

— До моїх намірів не входило створювати веселий настрій, — стримано мовив я. — Нині вночі відбуватимуться нечувано жахливі речі. Будьте готові до всього!

— Юшка на смак начеб з риби… Що ти туди накидав? — поцікавився Потішник.

— Моркву! — коротко відповів я. — їж! Не думай довго, а їж! Гадаєш, привиди така вже звична й буденна з’ява?

— Ага, то ти розповідатимеш історії про привидів? — висловив здогад Потішник.

— Мені такі історії подобаються! — зраділа Доня Мюм— лі. — Мама завжди намагається полякати нас вечорами моторошними оповідками. Вона все розповідає та розповідає, доки врешті нажене на себе такого страху, що ми не спимо всеньку ніч, заспокоюючи її. А з моїм дядечком по маминій лінії ще й не таке бувало. Одного разу…

— Це тобі тут не смішки, а дуже серйозно! — урвав я її сердито. — Історії про