Луцій Апулей - Метаморфози, або Золотий осел

кінця крижів виростає довжелезний хвіст. Далі. Лице моє непомірно розростається, рот розтягується, ніздрі розширюються, губи обвисають, а вуха надмірно видовжуються і вкриваються шерстю. Одна-єдина втіха була в цьому злощасному перетворенні: моя чоловіча плоть збільшилася, але що з того, я ж не міг обнімати Фотіди.

25. У той час як безпорадно розглядаю своє тіло і бачу, що став я не птахом, а ослом, злість бере мене на Фотіду за її вибрик, але, позбавлений людських рухів і людського голосу, роблю єдине, що можу: опустивши нижню губу, спідлоба позираю на Фотіду зволоженими очима, безмовно скаржусь їй на свою біду. А вона, бідолаха, побачивши мене в такому стані, як не сплесне в долоні, як не заволає: — Пропала я, нещасна! У поспіху помилилась я, взяла не ту коробку! Добре принаймні, що не важко буде дістати надійний засіб проти такого перетворення. Треба тобі лише пожувати жменьку троянд, і ти скинеш із себе подобу осла і знову станеш моїм Луцієм. Шкода, що я звечора не підготувала кілька вінків з троянд, як це звичайно робила! Тоді не довелося б тобі чекати й однієї ночі. Та тільки-но почне розвиднятися, я одразу ж подам тобі ліки.

26. Так вона, сердега, бідкалася, а я, хоч і став справжнісіньким ослом і з Луція перетворився на в'ючну тварину, проте зберіг людські відчуття. Отже, поринув я в довгі й глибокі роздуми: а чи не слід мені затовкти тяжкими копитами й загризти на смерть цю злочинну негідницю? Але від здійснення цього нерозсудливого заміру мене стримав здоровий глузд, бо, караючи Фотіду, я тим самим позбавив би себе будь-якої надії на порятунок, Тим-то я поки що мовчки переносив приниження: похнюпивши голову, підкорився жорстокій долі й подався в стайню до свого вірного коника, на якому приїхав сюди. Там я застав ще одного осла, який належав Мілонові, колишньому моєму господарю. Міркував я собі так: якщо безмовні тварини мають якесь приховане, природжене почуття честі, то мій кінь пізнає мене, змилосердиться, виявить мені гостинність і пустить на гарне місце. Проте, гостинний Юпітере, і ти, сердешне божество Вірності! Славний мій носій знюхується з ослом і відразу ж вони на мою згубу змовляються між собою; в страху за свій корм, обидва, побачивши, що я підходжу до ясел, немов скажені, починають хвицати мене копитами. Ось так і відігнали від ячменю, від того самого, якого я ввечері власноручно насипав у жолоб цьому невдячному слузі. Після того, як неприязно стріли мене і прирекли на самоту, я зашився в глухий куток конюшні.

27. Тут я роздумую над нахабністю моїх товаришів по стайні і сушу собі голову, як я на другий день, перетворившись завдяки трояндам знову в Луція, відомщу віроломній своїй конячині. Ненароком помічаю на середньому стовпі, який підтримував балки конюшні, майже на самій його середині, статуетку богині Епони[93], вміщену в малій ніші і дбайливо прикрашену трояндовими вінками. Уздрівши цей рятівний засіб, сповнений надії, пнуся щосили вгору і, наскільки це можливо, простягаю вперед передні ноги, задираю голову, витягаю губи і з усіх сил намагаюсь дістатись до вінків. Але, на моє горе, мій слуга, якому доручено було доглядам коня, з'явившись невідомо коли, заледве побачив мої намагання, гнівно заверещав: — Чи довго ще терпітимем цю шкапу? Тільки що добирався до оброку, а вже посягає на зображення богів! Стривай-но! Я тебе, проклятого блюзніра, так відлупцюю, що станеш безпорадним калікою! — і одразу ж почав розшукувати, чим би то мене віддубасити. Під руку попала йому в'язка полін, яка тут випадково лежала. Витягнувши міцного дрюка, ще не обчухраного з листя, не переставав він мотлошити ним мене, бідолашного, поки надворі не зчинився оглушливий галас; хтось почав гримати в двері, заметушились сусіди, почулися сповнені жаху окрики: «Грабіжники!», тоді слуга зі страху кинувся навтьоки.

28. Незабаром ватага розбійників гурмою вривається в будинок. Озброєні грабіжники оточують всі забудови, звідусіль спішать на допомогу сусіди, але натрапляють на опір нападників. Тримаючи в руках мечі й смолоскипи, грабіжники розсвічують нічну темряву, зброя і вогні сяють, немов ранкове сонце, зійшовши на обрії. Трохи згодом виламують двері в якусь комору, замкнуту наглухо, на міцні засуви. Містилася вона в самій середині будинку і вщерть заповнена була скарбами Мілона. Здоровенними сокирами розбивають двері комори і, відкривши їх навстіж, забирають усе добро, похапцем пакують у клунки і розподіляють їх поміж себе. Але виявилося, що кількість клунків у них перевищувала число носильників. Тоді від надміру награбованого багатства розбійники змушені були вдатись до крайніх засобів. Вони виводять з конюшні нас — двох-ослів і мого коня, навантажують нам на спини найважчі з пакунків і, підганяючи нас палицями, виганяють з двору, геть-чисто пограбованого. Лише одного грабіжника залишають на чатах, щоб вислідив, куди кинулись розшукувати винуватців нападу, а нас, шмагаючи раз за разом, притьмом женуть непрохідними хащами в гори.

29. Від тяжкої ноші, крутого підйому на гору і тривалого походу я ледве дихав. Тут сяйнула мені хоч і пізня, але досить хороша думка звернутись по допомогу до представників влади і, посилаючись на шановне ім'я імператора, покласти край моїм злигодням. Отож коли ми при яскравому сонячному світлі проходили якимсь багатолюдним селом, де з нагоди ярмарку була тьма-тьмуща люду, я хотів серед найбільшого велелюддя вигукнути грецькою мовою ім'я божественного Цезаря[94]. Але тільки голосно й виразно проревів: «О!», а решту імені Цезаря так і не зумів вимовити. Розбійникам не припав до вподоби мій дикий рик, і вони знову почали дубасити мене по нещасній шкурі з усіх боків, так що навіть і на решето вона б не згодилася. Але сам Юпітер послав мені негадано-несподівано порятунок. Бо коли ми минали якісь сільські хатини й пишні будівлі, я помітив якийсь дуже приємний садочок, де, крім інших розкішних рослин, цвіли незаймані троянди у ранковій росі. Жадібно розкривши рот, підбадьорений надією на порятунок, радісно підходжу ближче. І коли ось-ось уже мав доторкнутись до них тремтячими. губами, мене враз осінила розсудлива думка: якщо я з осла перетворюсь на Луція, то не минути мені загибелі від рук розбійників, бо вони звинуватять мене в чаклунстві або в бажанні донести на них. Тим-то зважаючи на це, я поки що утримався від троянд і, змирившись зі своїм принизливим становищем, жував, як і личить ослу, суху травичку.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

1. Десь коло полудня, коли сонце нестерпно пекло, зупинились ми в одному селі в якихось старих людей, як видно, добрих знайомих з грабіжниками.