Тадеуш Доленга-Мостович - Знахар

Тим часом сонце вже звільнилося від серпанку над горизонтом і залило світ теплими променями. У прибудові зовсім розвиднілося.

Антоній, який метушився із самого ранку, щось мугикав собі під носом. Василь поглядом стежив за ним і мовчав. Цей бородатий велетень здавався йому людиною химерною, таємничою й небезпечною. У його поведінці, у поспіхові, раптовій, нетривалій задумі, у ледь помітній усмішці й насуплених бровах було те, що викликало забобонний страх. Василь знав, що ніхто сюди тепер не прийде, і що він залежить тільки від Антонія. Знав і те, що не допоможуть жодні прохання, бо Антоній не відступить від плану. Може, він і кликав би на допомогу, але не міг наважитися. Дивився, мов зачарований, на дивні Антонієві приготування, на те, як він вкидав різні знаряддя до окропу, як підперезався простирадлом, ж розіклав на табуреті сувої бинтів… Як витягнув звідкись мотузки…

Василько подумав, що так міг би виглядати кат, який готується завдати тортур. Тож хлопець дуже здивувався, коли раптом почув над собою лагідний, щирий голос, який так відрізнявся від звичного Антонієвого тону.

Антоній нахилився над ним і говорив спокійно й приязно:

— Ну, друже, ти ж мужчина, сміливець! Доведеться трохи потерпіти, якщо хочеш знову бути дужим, міцним хлопцем! Усе буде добре. Ну ж бо, обіприся на мене.

Узяв його на руки й поклав на столі.

— Розумієш, — сказав він, — я знаю, що ти дуже відважний, що зціпиш зуби й не писнеш. Але ти можеш мимоволі сіпнутися, отож я мушу тебе прив’язати. Бо шарпанина зіпсує мені всю роботу. Добре?

— В’яжи, — прошепотів Василь.

— І не дивися сюди. Поглядай собі на стелю чи крізь вікно на хмарки в небі.

Цей голос заспокоїв Василя. Хлопець відчував, що його міцно обплітають мотузки, тепер він був прив’язаний до столу так, що не міг ворухнутися. Косуючи поглядом, завважив іще, як Антоній, засукавши рукави, довго мив руки у воді, від якої піднімалася пара.

Тоді забряжчали інструменти, мить — і на правій нозі Василько відчув щось наче два доторки розпеченого дроту. Ще два! Біль ставав дедалі нестерпнішим. Василь щосили зціпив зуби, на очі набігли сльози. Йому здавалося, що минають цілі години, а біль лише дужчав… Нарешті крізь стиснуті зуби почулося приглушене протяжне виття:

— А-а-а…

Раптом на зболілу ногу впав страшний удар. Біль був таким нестерпним, що здавалося, замість мозку в кістки влився вогонь і шарпав м’язи в смертельній агонії. Перед очима витанцьовували сріблясті плямки.

«Я вмираю», — подумав Василько й безсило впав на стіл.

Опритомнівши, хлопець відчув смак горілки в роті. Парубок був дуже слабким, не міг навіть очей розплющити, не усвідомлював, де перебуває і що з ним сталося. Тоді вловив запах тютюнового диму, а тоді почув шепіт. Розмовляло двоє людей. Так, він упізнав голос батька й Антонія.

Насилу розплющив очі. За мить очі звикли до світла. Навпроти нього на лаві сидів, вдивляючись у нього, батько. Поруч стояв Антоній.

— Очі відкрив, — мовив батько. — Синочку, Васильку! Господь милосердний! Хай славиться Його ім’я на віки-віків! Синочку, ти живий? Живий?

— А чого ж ні, — підійшов до ліжка Антоній. — Живий і має видужати.

— Це ти мені ноги складав? — пошепки запитав Василь.

— Аякже. І все вийшло добре. Страшенно ти їх поламав, той доктор тобі ще й шкоди завдав. Тепер лежи спокійно. Усе має зростися.

— І я… я ходитиму?

— Ходитимеш.

— Як усі?

— Так самісінько.

Василькові очі знову заплющилися.

— Заснув, — пояснив Антоній. — Нехай спить. Сон додасть йому сили.

Розділ VII

Уже за тиждень у Василька минула гарячка й з’явився апетит. Разом із надією повернувся й добрий настрій. Під час перев’язок хлопець кривився від болю, але намагався жартувати. Доглядав його Антоній сам, а коли в млині було багато роботи, хворого пильнували жінки.

Неможливо було тримати це від них у таємниці, мабуть, саме тому новина про операцію невдовзі поширилася околицею. То один, то другий Васильків приятель зазирнув дорогою, щоб перекинутися з ним кількома словами. Цікаві баби приходили підслухати-підгледіти, щоб потім мати поживу для пліток. І тільки Антонія уникали і, побачивши його у світлиці, відразу забиралися геть. Так минули жовтень, листопад, грудень. Перед святвечором Василько почав прохати Антонія, аби той дозволив йому випробувати сили. Але той тільки сердито відказав:

— Лежи, і навіть не намагайся лубки знімати! Я сам скажу, коли!

Лише наприкінці січня він повідомив, що час зняти пов’язки. Уся родина забажала бути при цьому, але він нікому не дозволив. Сам був дуже схвильований, руки йому тремтіли, коли розгортав бинти.

Василеві ноги ще більше схудли, м’язи ще дужче ослабли. Але шрами гоїлися добре і, що найважливіше, зникли опухи й викривлення.

Антоній обережно, дюйм за дюймом, обмацував кістки крізь тонку шкіру. При цьому заплющив очі, наче те, що він бачив, йому заважало. Нарешті полегшено зітхнув і буркнув:

— Поворуши пальцями… А тепер обережно ступнями… Болить?..

— Ні, не болить, — здушеним від хвилювання голосом відповів Василь.

— А тепер спробуй зігнути коліна…

— Я боюся.

— Ну ж бо, сміливіше!

Василько виконав наказ і зі сльозами на очах глянув на Антонія.

— Я можу! Можу зігнути!

— Чекай-но, не спіши. Тепер обережно підніми ногу… отак, а тепер цю…

Напружившись і тремтячи, Василько виконував розпорядження Антонія.

— А тепер накрийся й лежи. Тиждень полежиш. Потім почнеш уставати.

— Антонію!

— Що?

— Тобто… тобто я… зможу ходити?

— Так само, як і я. Не відразу. Мусиш навчитися. Спочатку ти, як мала дитина, на ногах не втримаєшся.

Так воно й було. Лише за два тижні потому, як зняли пов’язки, Василь зміг самостійно, без допомоги обійти кімнату. Тоді Антоній скликав до прибудови всю родину. Прийшли Прокіп, Агата, і обидві молоді жінки, і мала Наталка.

Василь сидів на ліжку, убраний, і чекав. Коли всі зібралися, він устав і обійшов світлицю повільними, але впевненими кроками. Тоді зупинився посеред кімнати й засміявся.

Жінки враз вибухнули плачем, заголосили, наче сталося якесь страшне нещастя. Матінка Агата вхопила сина в обійми, уся здригаючись від плачу. Лише старий Прокіп стояв непорушно, але і йому по бороді й вусах спливали сльози.

Жінки ніяк не могли заспокоїтися, то сміялися, то вибухали плачем, і Прокіп кивнув Антонію:

— Ходи зі мною.

Обійшли довкола будинок, ступили в сіни.

— Давай свою шапку, — звелів Прокіп. Узяв її і зник за дверима до кімнат. Його не було із десять хвилин. Раптом двері відчинилися. Старий обіруч тримав шапку, а тоді простягнув її Антонію.

— Ось, бери!