Тадеуш Доленга-Мостович - Знахар

невчений, хочеш таке зробити? Воно правда, що ти до всього майстер. Нічого не скажу. Бо гріх… Але з тілом людським справа не така проста. Треба знати, де яка кісточка, де яка жилочка, що до чого підходить, котра з них яке значення має. Адже я сам не раз кнура чи там, приміром, теля розбирав. Та скільки там всього такого, про що я й гадки не маю. А насправді що? Худоба. А в людини ж усе делікатне. На тому знатися треба. Це тобі не січкарня, яку розбереш, розкрутиш, усі там гвинтики на землі розкладеш, а потому назад поскладаєш, змастиш і ще краще працює, ніж перше. Треба вміння мати, до школи ходити, науку пройти.

— Як хочеш, — знизав плечима Антоній. — Хіба я наполягаю, абощо? Я кажу, що зумію, бо не раз уже людей з біди витягав, то й навчився. Хіба траплялося, щоб я щось марно сказав?

Старий мовчав.

— Хіба бувало, щоб я говорив про якусь роботу, буцім знаюся, а потім усе зіпсував?

Мельник кивнув головою.

— Це правда! Гріх заперечувати! Ти кмітливий, нічого не скажу. Але тут про мого сина йдеться. Ти ж розумієш. Останній мій син, який зостався.

— То ти хочеш, щоб він навіки калікою залишився? Тоді і я тобі скажу, що краще йому не буде, а чимраз гіршатиме. Йому шматки кісток відбило. Ти й сам можеш рукою їх намацати. Кажеш, наука потрібна. Таж ти вже мав науку. Той доктор з містечка, певне, учений. А хіба щось зробив?

— Якщо вчений не впорався, то невченому й братися зась. Хіба що, — завагався він, — хіба до Вільна повезти його, до больниці. Але ж гроші величезні, та й невідомо, чи допоможе…

— І грошей мені не треба. Мені ти й гроша не заплатиш. Я, Прокопе, не наполягаю, кажу ще раз, не напрошуюся. Я від щирого серця, хотів вам усім добра. Якщо боїшся, що Василя може смерть чи й ще гірша хвороба спіткати, то май на увазі дві речі. По-перше, маєш право мене навіть убити. Я не захищатимуся. А захочеш, то до смерті залишиш мене наймитом задурно. Що ж робити! Шкода мені хлопця, і знаю, що впораюся. А по-друге, Прокопе, хіба ж ти не чув, які в нього думки виникають?

— Які ще думки?

— А такі, аби смерть собі заподіяти!

— Тьху, не кажи в недобру годину, — здригнувся Мельник.

— Я не кажу. Але він, Василько твій, про це весь час думає. Мені казав, та й іншим. Запитай лишень у Зоні чи Агати.

— Свят, свят…

— А ти, Прокопе, до Бога не звертайся, — гнівно додав Антоній, — бо всі кажуть, що твоє лихо з дітьми — то кара Божа за те, що брата скривдив…

— Хто таке посмів?! — гаркнув старий.

— Хто? Хто? Та всі! Усі довкола. А якщо тобі цікаво, то й син твій так само вважає. За що, каже, мені страждати, вічним калікою бути за батьків гріх?

Запанувала мовчанка. Прокіп похнюпив голову й сидів мов закам’янілий.

Його довге сиве волосся й борода легенько ворушилися від вітру.

— Боже, змилуйся, Боже, змилуйся, — тихо шепотів він.

Антонію раптом зробилося страшенно ніяково. Як він міг кинути в обличчя цьому нещасному старому найболючіше звинувачення! Хотів якось пом’якшити сказане, тож заговорив уже лагідніше:

— Що там люди подейкують, то, звісно, вигадки… Ніхто волі Господньої не знає. А Василь ще молодий і дурний. Я в ці плітки не вірю.

Старий не ворухнувся.

— Я не вірю, — продовжував Антоній. — І найкращий доказ у тім, що твого сина можна вилікувати, і я його вилікую. Поміркуй, Прокопе, бо я тобі лише добра зичу, і знаю, що й ти мені зла не бажаєш. Подумай, що буде, коли всупереч усім поголосам Василь видужає, почне ходити, як усі люди, візьметься до роботи? Матимеш, кому і млин залишити, і на старі літа поміч і догляд у сина рідного. Подумай, чи не примусить це замовкнути пліткарів, коли побачать, що Василь здоровісінький?

Мельник підвівся важко й глянув на Антонія. В очах його були якісь бентежні іскри.

— Послухай, Антонію, а ти присягаєшся мені, що хлопець не помре?

— Присягнуся, — відказав той.

— Тоді ходи зі мною.

І мовчки пішов уперед. Зазирнув до кімнат. Нікого не було. У кутку перед іконою блимав тремкий пломінчик лампадки.

Прокіп зняв ікону із гвіздка, урочисто підніс її над головою й мовив:

— Святою Пречистою…

— Святою Пречистою, — повторив Антоній.

— Христом-Спасителем…

— Христом-Спасителем…

— Присягаюся.

— Присягаюся.

— Присягаюся, — знову повторив Антоній і на підтвердження своїх слів поцілував ікону, що йому простягнув Прокіп.

Усе мало відбутися в якнайсуворішій таємниці. Прокіп Мельник не хотів, аби через розголос довкола знову відродилися розмови про брата-вигнанця й кару Господню, що переслідувала його, Прокопових, нащадків. Попри обітницю Антонієву, попри велику довіру до нього, Мельник усе ж побоювався синової смерті.

Тож він вирішив не втаємничувати навіть найближчих. Наступного дня згідно плану Антонія жінки мали прибрати в прибудові. Там натопили піч, поставили відро з водою, принесли дві найбільші каструлі й Василеву та Антонієву постіль.

Жінкам і наймитові Прокіп сказав лише одне:

— Антоній знає, як вилікувати хлопця, і там лікуватиме нашого Василька.

Тим часом Антоній вибрав собі між інструментами молоток, невеличку пилку, вишорував їх до білого розпеченою цеглиною і доробив ручку. Тоді знайшов долото і два ножі. І те й інше довго гострив, але робив це в коморі, тож ніхто цього не бачив. Не бачили й того, як він вистругав вигнуті дощечки.

Старий Прокіп із самого ранку пішов до містечка і, повернувшись, відніс Антонієві до прибудови якісь пакунки. У них були вата і йод. Бинти Антоній зробив сам, роздерши два простирадла.

Увечері Василя перенесли, і вони з Антонієм переночували в прибудові, яка складалася з великої кімнати із трьома вікнами й темною нішею. У ніші спав Антоній. Так само, як у світлиці, попід стінами стояли лави, а в кутку — великий стіл.

Василь не міг заснути. Усе розпитував Антонія про різні деталі.

— Спи вже, — нагримав на нього зрештою Антоній. — Невже болю боїшся, як та баба?

— Я болю не боюся, чого там. Сам побачиш. Я й не писну. Я тебе лише про це прошу, аби ти на біль не зважав. Я витримаю. Аби все добре було.

— Буде все добре.

На світанку млин запрацював, як завжди. Різниця полягала лише в тому, що замість Антонія допомагати довелося двом жінкам.

— Що це в тебе, Прокопе, — жартували селяни, — баби в млині орудують?

Але Мельник на жарти не відповідав. Не те