Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

— Я вільний, а вам вдалося розбудити в мені цікавість. Якщо це підходить, я приїду другого дня Різдва.

— Чудово, чудово! Коли б ви знали, як порадували мене своїм рішенням. Даруйте, але у мене в гостях діти й онуки, і я майже не чую, що ви говорите. Можна, я зателефоную вам завтра, щоб домовитися про час?

Мікаель Блумквіст пошкодував про своє рішення ще того ж вечора, але телефонувати і відміняти візит було якось незручно, тому на ранок другого дня Різдва він сів у потяг, що йшов на північ. Права у Мікаеля були, але купити авто він так і не спромігся.

Фруде мав рацію, кажучи, що поїздка буде недовгою. Мікаель проїхав Уппсалу, а потім потяг йшов повз рідкий ланцюжок промислових містечок уздовж побережжя Ботнічної затоки. Хедестад належав до найдрібніших і розташовувався приблизно за годину їзди на північ від Евле.

Вночі була страшна завірюха, але, коли він вийшов з потяга, розгодинилося і повітря обпікало холодом. Мікаель відразу ж зрозумів, що неправильно одягнувся для зимової погоди Норрланда, але Дірк Фруде, який знав його в обличчя, швидко виловив його на пероні й одвів у тепло «мерседеса». У Хедестаді повним ходом йшло прибирання снігу, і Фруде обережно лавірував між високими снігоприбиральними машинами. За контрастом із Стокгольмом сніг надавав усьому довкола екзотичного вигляду, наче тут був якийсь інший, просто-таки незнайомий світ. І це при тому, що Мікаель був за якісь три години їзди від площі Сергеля. Він подивився скоса на адвоката: кутасте лице, рідке, коротко обстрижене біле волосся, окуляри з товстими скельцями на масивному носі.

— Вперше в Хедестаді? — спитав Фруде.

Мікаель кивнув.

— Це старе промислове портове місто. Невелике, тільки двадцять чотири тисячі жителів. Але людям тут подобається. Хенрік живе в Хедебю — прямо на в’їзді до міста з півдня.

— Ви теж там живете?

— Так уже вийшло. Я родом зі Сконе,[30] але почав працювати на Ванґера відразу після університету, в шістдесят другому році. Я бізнес-юрист, і з часом ми з Хенріком стали друзями. Зараз я взагалі-то на пенсії, і Хенрік — мій єдиний клієнт. Він, звичайно, теж пенсіонер і потребує моїх послуг не дуже часто.

— Тільки щоб відловлювати журналістів з підмоченою репутацією.

— Не треба принижувати себе. Ви не єдиний, хто програвав у матчі проти Ханса Еріка Веннерстрьома.

Мікаель покосився на Фруде, не знаючи, як витлумачити це зауваження.

— Моє запрошення якось пов’язане з Веннерстрьомом? — спитав він.

— Ні, — відповів Фруде. — Але Хенрік Ванґер не належить до друзів Веннерстрьома і з цікавістю стежив за процесом. Проте зустрітися з вами він хоче зовсім з іншого приводу.

— Про що ви не хочете розповідати.

— Розповідати про це я не уповноважений. Ми домовилися, що ви зможете переночувати в будинку у Хенріка Ванґера. Якщо ж не захочете, ми наймемо вам номер у готелі в центрі міста.

— Можливо, я поїду вечірнім потягом назад у Стокгольм.

На в'їзді до Хедебю сніг ще не прибрали, і Фруде насилу вів машину по замерзлих коліях. Погляду відкрилися класичні старі дерев’яні будівлі, характерні для заводських поселень уздовж Ботнічної затоки. Їх оточували вілли трохи більші і сучасніші. Селище починалося на материку, а потім продовжувалося за мостом на пагористому острові. На материковому боці, біля опори моста, розташувалася маленька церква з білого каменю, а навпроти світилася старомодна реклама з текстом «Кафе і пекарня Сусанни». Машина проїхала по прямій ще із сто метрів і, повернувши наліво, опинилася на розчищеному від снігу дворі перед кам’яним будинком. Садиба була не дуже велика в порівнянні з навколишніми спорудами, але її солідний вигляд явно вказував на те, що це володіння господаря.

— Ось і садиба Ванґерів, — сказав Дірк Фруде. — Колись тут вирувало життя, а зараз у будинку живуть тільки Хенрік і домоправителька. Але там багато кімнат для гостей.

Вони вийшли з машини. Фруде показав на північ:

— За традицією керівник концерну «Ванґер» завжди жив отут, але Мартіну Ванґеру захотілося чого-небудь сучаснішого, і він побудував віллу в самому кінці мису.

Мікаель озирнувся і задумався над тим, якому божевільному пориванню він піддався, коли приймав запрошення адвоката Фруде. І вирішив, що по можливості повернеться до Стокгольма цього ж вечора.

До входу в будинок вели кам’яні сходи, але не встигли вони по них піднятися, як двері відчинилися. Завдяки знімкам в Інтернеті Мікаель відразу упізнав Хенріка Ванґера.

На фотографіях він був молодший, але для своїх вісімдесяти двох років і зараз виглядав напрочуд бадьорим: сухорлявий, із грубуватим, обвітреним обличчям і зачесаним назад пишним сивим волоссям, що свідчило про те, що чоловіки в його сім’ї не схильні до облисіння. Він був одягнений у добре відпрасовані штани, білу сорочку і зношену коричневу кофту, носив невеличкі вуса і тонкі окуляри в сталевій оправі.

— Я — Хенрік Ванґер, — привітався він. — Дякую, що погодилися до мене приїхати.

— Добридень. Ваше запрошення стало для мене несподіванкою.

— Проходьте в тепло. Я приготував одну з гостьових кімнат; чи не бажаєте трохи освіжитися? Вечеряти будемо пізніше. Це Анна Нюґрен. Вона про мене піклується.

Мікаель потис руку невисокій жіночці років шістдесяти, котра взяла в нього пальто і повісила в шафу. Оскільки по ногах помітно тягнуло холодом, вона запропонувала Мікаелю капці.

Мікаель подякував і звернувся до Хенріка Ванґера:

— Я не певен, що залишуся до вечері. Це якоюсь мірою залежатиме від того, що за гру ви затіяли.

Хенрік Ванґер переглянувся з Дірком Фруде; було видно, що ці двоє чудово розуміють один одного.

— Я, мабуть, скористаюся нагодою і залишу вас, — сказав адвокат. — Мені треба додому, щоб доглянути за внуками, поки вони не розтрощили весь будинок.

Він обернувся до Мікаеля:

— Я живу через міст і направо. До мене можна дійти за п’ять хвилин; це за кондитерською, третій будинок у бік води. Якщо я буду потрібний, телефонуйте.

Улучивши хвилину, Мікаель сунув руку в кишеню й увімкнув магнітофон.

«Я зовсім звихнувся?» — подумав він.

Він і гадки не мав про те, чого хоче Хенрік Ванґер, але після скандалу з Хансом Еріком Веннерстрьомом вважав за потрібне точно фіксувати всі дивні події, що відбуваються навколо нього, а несподіване запрошення до Хедестада, безумовно, належало саме до цієї категорії.

Колишній промисловець на прощання поплескав Дірка Фруде по плечу і зачинив за ним вхідні двері, а потім переключив увагу на Мікаеля:

— У такому разі перейдімо відразу до справи. Це зовсім не гра. Я хочу з вами поговорити, але ця розмова потребує немало часу. Я