Мішель Уельбек - Платформа

хоча він писав невеликі хроніки, сповнені розчарованої іронії, на замовлення маловідомих журналів для бібліофілів. Він тричі освідчувався Генрієтті, але безуспішно. Генрієтта стала коханкою Джона, яким була без міри зачарована; але Джон був одружений. Його вбивство порушило тонку рівновагу невтоленних бажань, яка пов’язувала ці персонажі: Едвард нарешті зрозумів, що Генрієтта ніколи не захоче бути разом з ним, що він ніколи не досягне рівня Джона; однак йому так і не вдалося зблизитись із Мідж… Життя здавалось йому зовсім пропащим. З цього моменту «Яруга» стала дуже хвилюючим та дивним твором. Читач опинявся немов перед бурхливою глибокою річкою. У сцені, коли Мідж врятувала Едварда від самогубства, а той їй освідчився, Агата Крісті досягла чогось дуже світлого, якогось зачарування у стилі Діккенса.

«Вона обійняла його, а він сумно посміхнувся.

— Ти така гаряча, Мідж!.. така гаряча…

«Так, — подумала Мідж, — ось він, відчай. Суцільний холод та безмежна самотність». Ніколи раніше вона не усвідомлювала, що відчай буває таким холодним; їй здавалось, що він має бути гарячий, пристрасний, палючий, жорсткий. Та де там. Ось він, відчай — бездонна темна крижана прірва неймовірної самотності. А гріх відчаю, про який говорять священики, — холодний гріх, який полягає в повному віддаленні від людей, теплих і живих».

О дев’ятій вечора я закінчив книгу. Я встав і підійшов до вікна.

Море було спокійне, міріади маленьких світлячків танцювали на його поверхні; невеликий ореол сіяв навколо місячного круга. Я знав, що цього вечора в Кох Ланті відбувалася «фул мун рейв паті».[25] Бабетта з Леєю, звичайно, підуть туди, як і добра половина всіх мешканців готелю. Ось як легко люди відмовляються від свого звичного життя і власними руками змінюють його. Незадовго до початку вечірки таксі почали під’їжджати до готелю; у коридорах та холах відчутно пожвавився рух, а я відчував лише сумне заспокоєння.

10

На півночі перешийка Кра, вузької смужки гористої місцевості, яка відділяє Таїландську затоку від Андаманського моря, проходить кордон між Таїландом та Бірмою. Біля Ранонга, крайньої південної точки Бірми, його ширина сягає всього двадцяти двох кілометрів, а потім він поступово розширюється, утворюючи Малійський півострів.

Сотні островів вкривають Андаманське море, але тільки на кількох з них живуть люди. Жоден острів, який належить до бірманської території, не піддався впливу туризму. А ось острови бухти Пханг Нга на тайській території дають країні 43 відсотка прибутку за рахунок щорічних доходів від туризму. Найбільший серед них — острів Пхукет, де курорти почали розвиватися ще в середині вісімдесятих, насамперед завдяки китайським та французьким інвестиціям (група «Орор»[26] дуже швидко спромоглася зробити із Південного Сходу Азії центр розвитку свого бізнесу). У главі, присвяченій Пхукету, «Путівник бродяги» досяг найвищого рівня зневаги, вульгарної елітарності та агресивного мазохізму. «Для деяких Пхукет, — відразу ж заявляють автори, — острів, котрий тільки-но відроджується. Для нас же він вже занепадає».

«Обов’язково приїжджайте у цю «перлину Індійського океану», — говорилось далі у путівнику. — Ще кілька років тому Пхукет вихваляли особливо завзято: сонце, казкові пляжі, насолода життям. Ризикуючи внести смуту в цю чарівну симфонію, скажемо правду: зараз Пхукет уже не користується загальною любов’ю! Патонг Біч, найбільш знаменитий пляж, вкритий бетоном. Туристи — здебільшого чоловіки, все більше стає барів, у яких можна замовити собі дівчину на ніч, всі посмішки купуються. Що ж до бунгало для мандрівників, то вони стали компактними, все більше ростуть угору, стаючи схожими на екскаватор, звільняючи місце готелям для самотніх пузатих європейців».

Ми мали провести дві ночі на Патонг Біч; я зручно розташувався в автобусі, вже готовий до визначеної ролі самотнього та пузатого європейця. Наприкінці туру — кульмінація: три вільних дні на Кох Пхі-Пхі, острові, який традиційно вважають справжнім раєм. «Що сказати про Кох Пхі-Пхі? — бідкався путівник, немов хотів поговорити з нами про невдалу любов. — Так хочеться сказати про нього щось добре, але в горлі щось застряє». Справжній мазохіст не може вдовольнитися тим, що погано тільки йому одному, треба, щоб інші люди теж страждали. Через тридцять кілометрів автобус зупинився для заправки; я кинув свій «Путівник бродяги» у смітник. «Західний мазохізм», — подумав я. Через два кілометри я збагнув, що мені по-справжньому нема чого читати. Мені загрожувало провести решту шляху без рядка чтива. Я оглянувся навколо, серцебиття посилилось. Люди здавалися мені набагато ближчими. Через прохід від мене Валері трохи опустила сидіння. Здавалося, що вона мріє або спить, повернувшись до вікна. Я спробував наслідувати її приклад. За вікном пропливав місцевий рослинний пейзаж. У відчаї я попросив у Рене його путівник «Мішлен», з якого дізнався, що плантації гевеї та латексу відіграють важливу роль у економіці цього краю: Таїланд — третій у світі виробник каучуку З цих рослин виробляють презервативи та покришки для машин; людська винахідливість воістину не має меж. Людину можна будь за що критикувати, але чого в неї не віднімеш, так це кмітливості. Людина взагалі кмітливий ссавець.

Після вечері на річці Кваї розстановка сил за столиками визначилася остаточно. Валері, за її словами, долучилась до «табору биків», Жозіан відійшла до натуропатів, з якими її пов’язували спільні принципи щодо моральних цінностей. Отже, під час обіду я міг здалеку спостерігати за справжнім змаганням з моральної чистоти між Альбером та Жозіан під зацікавленим оком екологів, які жили в Богом забутій дірі Франш-Конте. Бабетта з Леєю хоча і приїхали з Іль-де-Франс, також були небагатослівними. Крім фрази «Оце круто!..», якою вони час від часу підтримували ораторів, від них нічого не можна було почути, а надто стосовно теми моральних цінностей, яка, здавалось, не дуже їх турбувала. В цілому столик виявився досить збалансованим, з двома явними природними лідерами протилежної статі, які могли вести складні дискусії. За нашим же столиком все було не так просто. Жозетта з Рене постійно коментували меню — вони дуже добре пристосувалися до місцевої їжі, а Жозетта навіть хотіла скористатися вдома декількома рецептами тайської кухні. Час від часу вони починали критикувати інший столик, вважаючи всіх, хто за ним сидів, самовдоволеними та пихатими тупицями. Це не могло спрямувати нашу бесіду в позитивне та конструктивне русло, і я з нетерпінням очікував десерту.

Я повернув Рене його путівник До Пхукета залишалось їхати ще чотири години. В барі ресторану я купив пляшку «Меконгу». Всі чотири години, що ми їхали, я провів у боротьбі із соромом, який стримував моє бажання дістати із сумки пляшку й видудлити її. Насамкінець сором виявився сильнішим за мене. Вхід до готелю «Біч Ресортель» прикрашав плакат