Елізабет Костова - Історик

один маленький пергамент. Я вивчив кожен документ, який мені пощастило знайти в Оксфорді й у Лондоні, я вивчив усе, що може хоч якось стосуватись Дракули й моєї загадкової порожньої книги. Я зробив велику кількість записів на цю тему, які ти, схвильований читачу, знайдеш у конверті разом із цими листами. З того часу я додав до них дещо, про що ти дізнаєшся пізніше, я сподіваюся, ці записи захищатимуть й оберігатимуть тебе.

Я не раз збирався кинути це марне дослідження, цю гонитву за випадковим знаком у випадково знайденій книзі того вечора, коли я збирався вирушити у Грецію. Я чудово розумів, що сприйняв усе це як виклик долі, у який, до речі, навіть не вірив. Можливо, я переслідував невловиме й зле слово «Дракула» по всій історії через наукову браваду, щоб довести собі, що можу знайти історичний слід чого завгодно. До речі, через це я заганяв себе у тверді рамки дисципліни, я склав чисті сорочки й вигорілий на сонці капелюх, я забув про все того останнього вечора.

Але, як завжди, я дуже ретельно збирався в подорож і того вечора перевершив сам себе — у мене ще залишався час до того, як лягти спати, щоб уранці вирушити на потяг. У мене був вибір: я міг піти в «Голден Вулф», замовити собі пива й перевірити, чи там був мій вірний друг Хеджес, або — невдала думка — всупереч своєму бажанню, я міг ще раз зайти у відділ рідкісної книги, що працював до дев’ятої. Там була одна папка, яку я хотів знайти (хоча сумнівався, що це зможе хоч якось допомогти справі). У ній ішлося про Оттоманську імперію, яка вразила мене тим, що існувала в період життя Влада Тепеса, оскільки перелічені там документи були датовані переважно серединою й кінцем п’ятнадцятого сторіччя.

Звичайно ж, я говорив собі, що мені не слід ганятися за кожним документом про Європу або Азію того періоду — на це можна витратити роки, навіть ціле життя, а я не збирався писати статтю про ці криваві марні перегони. Але я повернув в інший бік від веселого пабу — це була помилка, що згубила багатьох нещасних учених, і я пішов у відділ рідкісної книги.

Я легко знайшов папку з документами, у якій було чотири чи п’ять згортків з оттоманських земель — усе це подарували університетові у вісімнадцятому столітті. Кожен згорток написано арабською в’яззю. У першому опис був англійською мовою, завдяки якій я зрозумів, що це не було дорогоцінним скарбом, якщо можна так сказати. (Я одразу звернувся до англійського тлумачення, тому що, на жаль, моя арабська була на початковій стадії, де, імовірно, вона й залишиться. Людина може володіти тільки декількома необхідними мовами або кинути всі й зайнятися лінгвістикою.) У трьох згортках була інформація про податки, що стягував султан Мехмед II з народів Анатолії. В останньому перелічувалися податки, які збиралися з міст Сараєво й Скоп’є. Це було вже набагато ближче до дому, зважаючи на те, що домом для мене в той час було житло Дракули у Валахії, але все одно це було далеко, тим більше з огляду на ті часи. Зітхнувши, я переглянув документи й вирішив, що ненадовго все-таки треба буде заскочити в «Голден Вулф», щоб поліпшити свій настрій. Збираючи письмена, щоб скласти їх назад у папку, я звернув увагу на невеликий напис на звороті останнього документа.

Це був короткий список, написаний звичайним шрифтом на звороті документа про податки, що стягувались із Сараєво й Скоп є. Зацікавившись, я прочитав цей список. З’ясувалося, що там записувалися витрати: придбані товари були записані ліворуч, а вартість у невизначеній валюті була акуратно позначена праворуч. «П’ять молодих гірських левів для Його Величності султана, 45, — читав я з інтересом. — Два золоті ремені з коштовним камінням для султана, 290. Двісті овечих шкур для султана, 89, — від останнього напису в мене волосся на руках стало сторчма, і я підніс документ до очей. — Карти й військові записи Ордену Дракона, 12».

Ти можеш запитати, як міг я прочитати все це за один раз, коли, як я вже зізнався, у мене мінімальні знання з арабської? Мій кмітливий читачу, ти пильнуєш, уважно стежиш за кожним моїм словом і правильно робиш. Той напис, той середньовічний меморандум був написаний латиною. А внизу стояла дата, ледве помітна, саме через неї я причепився до цього напису: 1490 рік.

1490 року, згадав я, Орден Дракона лежав у руїнах, розгромлений оттоманською імперією, Влад Дракула вже чотирнадцять років як помер і був похований, за легендою, у монастирі на озері Снагов. Карти Ордену, записи й таємниці, судячи з цього неясного напису, купувалися дешево, дуже дешево у порівнянні з ременями, посипаними коштовним камінням, і купою овечих шкур. Можливо, їх запропонували цьому купцеві в останню мить як цікавий екземпляр, приклад перемоги над бюрократією, щоб потішити й підлеститись до ерудованого султана, чий батько або дід захоплювався жорстокістю Ордену Дракона, що тривожив кордони імперії. Чи був цей торговець балканським мандрівником, може, він писав латиною й говорив на слов’янських і латинських діалектах? Без сумніву, він був добре освічений, якщо зміг написати все це. Можливо, це був єврейський торговець, що володів трьома або чотирма мовами. Ким би він не був, я подякував йому за те, що він записав ці витрати. Якби тільки караван із цим добром пройшов свій шлях без перешкод, якби він благополучно потрапив у руки султана, якби (що мало ймовірно) все це могло зберегтися в скарбниці султана, серед коштовностей, битої міді, візантійського скла, по-варварськи викрадених церковних реліквій, творів перських поетів, книг про кабалу, атласів, астрономічних карт…

Я підійшов до стола, за яким сидів бібліотекар і перевіряв шухляди.

— Вибачте, — сказав я, — у вас є списки історичних архівів країн? Архіви… Туреччини, наприклад?

— Я знаю, що ви шукаєте, сер. Існує такий перелік, його складають для університетів і музеїв, хоча ці списки не завершені. У нас їх немає, але ви можете подивитися в центральній бібліотеці. Вона відчиняється завтра о дев’ятій годині ранку.

Я згадав, що мій потяг відходить тільки о 10:14. Приблизно за десять хвилин я міг переглянути все можливе. І якщо серед них я зустріну ім’я султана Мехмеда II або імена його безпосередніх спадкоємців, тоді… зрештою, мені не так вже й хотілося подивитися острів Родос.

Щиро ваш у глибокому горі, Бартоломео Россі

Час, здавалося, зупинився у великому холі бібліотеці, незважаючи на жвавий рух. Я