Джордж Мартін - Чвара королів

така халепа не загрожує, — запевнив Тиріон. — Мої вороги мене жахають навіть із двома вухами, тому я маю звичку їх вбивати.

Варис захихотів.

— Чи не вип’єте з нами вина, мосьпане?

— Так, я вип’ю з вами вина.

Тиріон умостився коло Шаї. Він зрозумів, що тут відбулося, хоч ані Чела, ані Шая потаємного змісту подій не втямили. Насправді Варис приніс послання. Коли він казав про нагальне бажання познайомитися з юною панною, то мав на увазі: ви намагалися її сховати, але я знаю все про те, де вона і хто вона, і ось я тут. Цікаво, хто ж їх зрадив. Корчмар, стайняр, стражник біля брами… чи хтось зі своїх?

— Полюбляю повертатися до міста через Божу браму, — казав Варис до Шаї, наповнюючи келихи. — На брамній башті там вирізьблено у камені виняткової краси подоби; я не можу стримати сліз, коли на них дивлюся. В них очі… такі виразні, ви не згодні? Коли минаєш решітку, вони наче стежать за тобою.

— Не помітила, мосьпане, — відповіла Шая. — Завтра подивлюся, з вашої ласки.

«Та не турбуйся, люба моя» — подумав Тиріон, бовтаючи вино у келиху. — «Чхати він хотів на ті різьблені подоби. Євнух вихваляється не їхніми очима, а своїми. Каже, що чатував і знав про наш приїзд тієї ж миті, як ми перетнули браму.»

— Ти мусиш берегти себе, дитино, — саме радив Варис. — Король-Берег вже не той, що раніше. Він став далеко небезпечніший. Я знаю ці вулиці дуже добре, і все ж вагався, чи прийти мені сьогодні самому та неозброєному. Настали темні часи — навколо нас самі беззаконні харцизяки, люди з холодним залізом у руках і холодними серцями у грудях.

«Куди я прийшов сам-один і неозброєний — туди інші можуть прийти з мечами в руках» — проказував євнух насправді.

Шая засміялася.

— Хай тільки нагодяться — хутко втечуть від Чели без одного вуха!

Варис заверещав радісно, наче нічого кумеднішого зроду не чув, але у очах, які він повернув на Тиріона, не було ані сліду веселощів.

— Ваша юна панна така привітна та ласкава. Я б на вашому місці якомога краще дбав про неї.

— Я прагну того ж самого. Якби хтось схотів завдати їй шкоди… мушу зізнатися, для Чорного Вуха я замалий, і зайвою хоробрістю вихвалятися не стану.

«Бачиш, євнух? Я теж вмію балакати твоєю мовою. Завдай їй болю — і я зітну тобі голову.»

— На цьому дозвольте відкланятися. — Варис підвівся з місця. — Я розумію, які ви стомлені з дороги. Я бажав лише привітати вас, пане мій, і повідомити, в якому я захваті від вашої появи в місті. Нам у раді надзвичайно потрібна така людина. Ви вже бачили комету?

— Я коротун, а не сліпець, — відповів Тиріон.

З королівського гостинця здавалося, наче комета вкриває пів-неба, сяючи яскравіше за півмісяць.

— На вулицях її кличуть Червоним Посланцем, — мовив Варис. — Кажуть, що вона з’явилася передвісником нового короля, попереджаючи про вогонь і кров.

Євнух потер напудровані долоні.

— Чи можу я залишити вам невеличку загадку для роздумів, пане Тиріоне? — І не чекаючи відповіді, продовжив. — У кімнаті сидять троє могутніх людей: король, жрець і багатій з золотом. А перед ними стоїть сердюк — такий собі простий найманець хамського роду, не надто розумний до того ж. Кожен із трьох великих панів просить його вбити двох інших. «Убий їх» — каже король, — «бо я твій законний володар». «Убий їх» — каже жрець, — «бо моїми вустами до тебе промовляє воля божа». «Убий їх» — каже багатій, — «тоді все це золото стане твоїм». Отже, скажіть мені: хто помре, а хто виживе?

Низько вклонившись, євнух швидко вислизнув із трапезної корчми на своїх м’яких підборах.

Коли він зник, Чела пирхнула, а Шая зморщила гарненьке личко.

— Виживе багатій. Хіба ні?

Тиріон у роздумах сьорбнув вина.

— Може, й так. А може, й ні. Схоже, все залежить від сердюка.

Він поставив келиха на стіл.

— Гайда нагору.

Їй довелося чекати на нього нагорі сходів, бо її ноги були стрункі та сильні, а його — короткі, криві та хворі. Але стрічала вона його усмішкою.

— Ви за мною скучили, мосьпане? — дражнила вона його, беручи за руку.

— Відчайдушно, — визнав Тиріон.

Шая була лише на якусь волосину вища за п’ять стоп, але він мусив дивитися на неї знизу вгору. Та нехай — вона варта того, щоб дивитися на неї звідусіль.

— Ти сумуватимеш за мною в своєму Червоному Дитинці, — мовила вона, ведучи його до кімнати. — Сам-один, у холодному ліжку в Башті Правиці.

— На жаль.

Тиріон радо б тримав Шаю коло себе, якби не заборона його вельможного батька. «Ти не повезеш до двору свою шльондру» — так наказав князь Тайвин. Привезти її до міста, й годі — на більше нахабство Тиріон не зважився. Адже вся його влада трималася на владі батька, і дівчина мусила це розуміти.

— Я не буду надто далеко, — обіцяв він. — Ти матимеш будинок, варту та челядь, а я приходитиму так часто, як зможу.

Шая пхнула ногою двері, зачиняючи їх. Крізь каламутні шибки вузького вікна Тиріон розібрав Великий Септ Баелора, що вінчав пагорб Візеньї, але потім відволікся на інше видовисько. Шая нахилилася, вхопила поділ сукні, задерла її над головою і відкинула убік. Того, що жінки зазвичай вдягають під сукні, вона не визнавала.

— Ти ніколи не зможеш відпочити, — повідомила вона йому, стоячи гола, рожева і чарівна, вперши одну руку в бік. — Ти думатимеш про мене щоразу, як лягатимеш у ліжко. Тоді в тебе встане, а допомогти ніхто не зможе, і ти не здатен будеш заснути, хіба що… — вона вишкірилася тією лукавою посмішкою, яку так полюбляв Тиріон, — …я правильно вгадала: саме тому її називають Баштою Правиці? Так, мосьпане?

— Замовкни і поцілуй мене, — наказав він.

Губи її смакували вином; малі тверді груди притиснулися до нього, поки пальці шукали шворки на штанях.

— Мій леве, — зашепотіла вона, коли він перервав поцілунок, щоб роздягнутися, — мій любий володарю, мій велетень серед Ланістерів.

Тиріон штурхнув її на ліжко. Коли він у неї встромився, вона скрикнула так, що могла б підняти з могили і Баелора Блаженного, а нігті вчепилися