Андрій Анатолійович Кокотюха - Привид із Валової

Ставши поруч і повернувшись так, аби бачити всіх, вона сказала тоном гостинної господині:

— У конторі пана Штефка багато роботи? — Відповіді не дочекалася, просто вкотре дала зрозуміти — не випускає Кошового з поля зору, а що означає пильність, хай сам сушить голову. — Рекомендую панству, той самий Климентій Кошовий, про якого я встигла дещо вам розказати. Дозвольте тепер представити товариство. Й відразу перейдемо до справ, бо ми засиділися. Отже, — вона почала з чоловіка на канапі. — Пан Владислав Яблонський, забудовник, має досить роботи зараз у Львові й не надто афішує себе публічно. Далі, — черга чоловіка у фраку, — пан Кароль Білецький, промисловець та меценат. І нарешті, — кивок у бік розхристаної особи, — пан Станіслав Мазарек, власник кіносалонів. Ви ж навідуєте кіно, пане Кошовий?

— Так, мене це цікавить, — сказав Клим. — Щоправда, не всі фільми. Коли йдеться про підступність та кохання…

— То вам нема з ким ходити, — досить різко перервала його Магда, і в її закиді він почув погано приховану зловтіху. — Повірте, панночки із задоволенням приймуть запрошення подивитися фільму про пристрасне кохання. Принаймні там, на екрані, все красиво й казково. Але, менше з тим, ми зібралися не обговорювати смаки.

Яблонський кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Панові Кошовому слід також рекомендувати мою праву руку. Ви вже знайомі, але прошу ще раз. Пан Людвіг Раєвський, відставний майор цісарської армії. Бойовий офіцер, сапер, дбає про мою безпеку.

— Вам загрожують? — вирвалося у Кошового. — Хто?

— Різні люди. Коли крутиш великими грішми, пане Кошовий, тобі неодмінно хтось загрожує. Мене кілька разів намагалися пограбувати, один раз ледь не вбили. Поліція не годна забезпечити охороною кожного, хто має конкурентів. Тож мушу дбати про себе сам.

Вусань у бриджах мовчки кивнув. Він зняв картуза, відкривши йоржик короткого волосся, пальто розстебнув, але не квапився знімати.

— Кави, коньяку, циґаро? — поцікавився Білецький у Клима хазяйським тоном.

І Кошовому невідомо чому здалося: саме цей чоловік має вплив або на все товариство, або, що ймовірніше, безпосередньо на Магду.

— Кави, коньяку, циґаро.

— Тоді прошу брати, — він жестом указав на столик.

— Я можу потурбуватися про гостя, — тепер Магдині слова звучали іронічно.

Підтверджуючи намір, вона підійшла до столика, запросто передала Білецькому мундштук, елегантним, значною мірою показним рухом узяла кавник, наповнила чисту чашку, світським тоном поцікавилася:

— Хто ще бажає кави, панове?

— Ох, пані Магдо, стільки вже вижлуктив за день — очі повилазять! — озвався Мазарек. — Від коньяку не відмовлюся. Ви дозволите?

— Прошу дуже.

Підводячись, він легенько дриґнув ногами.

— Ви зі мною, шановне панство?

— Звісно, до розмови та за знайомство, — відповів за всіх Яблонський.

Сідати Клима не припросили. Підсунувши стілець, розмістився сам, недбало кинувши пальто на спинку. Взяв з подякою запропоновану каву, гойднув головою, відмовляючись від тістечка. Пригубив коньяк, відсалютувавши присутнім чаркою.

Нічого не пила тільки Магда. Повернулася натомість із згаслою в мундштуку дамською цигаркою до свого місця біля вікна. Лише тепер Клим помітив — за її спиною, в самому кутку, височів круглий, схожий на гриб столик, на якому примостився прямокутний телефонний апарат.

Не зрушив із місця й відставний офіцер Раєвський. Та, перехопивши погляд Яблонського, мовчки кивнув, відійшов у протилежний, найдальший кут зали, примостився у м’якому фотелі й, здається, занурився в нього настільки, наскільки це було можливо.

— Формальності залагоджено, — мовив пан Яблонський. — Пані Магдо, ви говоритимете далі, чи…

— Прошу дуже шановне панство далі вести перемовини самостійно. — Вона зробила жест, ніби відгороджуючись від зібрання прозорою стіною. — Є більш зацікавлені особи. Моя місія лише звести вас усіх тут.

— Ну, не применшуйте аж так, — протягнув Кароль Білецький. — Ви порадили звернутися саме до пана Кошового, отже, знаєте його набагато краще, ніж ми всі разом узяті. Ваша протекція.

— Але справа не зовсім моя, — сухо відповіла Магда, затягнувшись.

— Гаразд, — погодився Білецький. — Нехай так. Тоді, панове, пропоную по порядку. Й по черзі, якщо можна. Бо в кожного до цієї дивної історії, погодьтеся, власний інтерес.

— Яку історію панове мають на увазі? — поцікавився Кошовий.

— Привид із Валової. Чорна пані.

Тиша, запала вкотре за цей час, тривала недовго.

Її порушив Клим, знову пригостившись коньяком, не відмовивши собі в сигарі, і, лише розкуривши, запитав:

— Шановне панство вірить у казки?

— Ми просто хочемо знати, що відбувається в тому будинку, — пояснив Білецький, інші двоє згідно кивнули. — Поліція не займається полюванням на привидів, і тут я слуг закону чудово розумію. Тому ми й вирішили звернутися до вас.

— За рекомендацією пані Магди?

— Саме так.

— Пані Магда вважає, що я полюю на привидів? — Кошовий перевів погляд на хазяйку. — Ви так вважаєте, пані Магдо?

Жінка повела плечима, ніби змерзла. А може, справді стало зимно, бо знову відійшла від вікна, аби взяти зі спинки фотеля недбало кинуту шаль вишневого кольору. Накинувши на плечі, підгорнула краї, по ходу залишила мундштук на столі, притуливши до попільниці.

— Почати, бачу, доведеться мені. — Її голос далі звучав сухо, навіть безбарвно. — Ні для вас, пане Кошовий, ані для інших тут присутніх не секрет мої тісні стосунки з поліцейським керівництвом. Тож коли виникла потреба, на прохання пана Білецького я дізналася в директора Понятовського: обставини двох смертей у будинку на Валовій, котрі сталися до загибелі пана Моргуна, були дивними. Й не до кінця з’ясованими. Я також знаю, пане Кошовий, що ви вправно довели — Моргуна таки вбито.

— Вбито, — погодився Клим. — Інших хіба ні?

— У тому-то й річ, — Магда щільніше закуталася в шаль. — Аби не переповідати всю розмову з Віхурою, скажу наступне. Повія, а пізніше волоцюга — задихнулися. Чи були задушені, зараз не важливо. Головне, їхня смерть виглядала інакше, ніж смерть Моргуна. А ще раніше поліцейські агенти, котрим дали завдання понишпорити серед мешканців дна, кілька разів із різних джерел почули однакове: в будинку на Валовій являлася Чорна пані. Проте поліція, самі розумієте, не афішувала це. Бо, по-перше, агенти чули це від тутешніх п’яниць та маргіналів. І по-друге, поширення таких чуток у поліції не вітається. Відтак стару легенду про Чорну пані, яку давно не згадували, раптом починають повторювати.

— Люди люблять страшні казки. Нічого дивного, пані Магдо.

— Але ж чомусь виринула казка не просто страшна, а й стара! І саме тепер! На те мусить бути причина, пане Кошовий. Поліція з’ясовувати її не хоче. І мій покійний чоловік, пан Густав Богданович, повівся б на місці свого колишнього підлеглого та вдячного учня Віхури так само.

— Ось чому справа за мною, хіба ні?

— Саме так. Прошу далі, панове. Ваша черга, пане Яблонський.

Увесь час, поки