О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

Коли настала ніч, я влаштував для Меймі на підлозі чудове ліжко — сіно, мій плащ і ковдри з фургона — й умовив її лягти. Сам я сидів у іншій кімнаті, покурював сигару, слухав шум дощу й роздумував над тим, скільки тривог випадає на долю людини приблизно за сімдесят років життя.

Я, мабуть, над ранок задрімав ненадовго, тому що очі мої були заплющені, а коли я їх розплющив, було світло й переді мною стояла Меймі, зачесана, чистенька, в доброму гуморі, й очі її сяяли радістю життя.

— Привіт, Джеффе, — вигукнула вона. — Та й зголодніла ж я! Я з'їла б, здається…

Я подивився на неї прискіпливо. Усмішка зникла з її обличчя, і вона зиркнула на мене поглядом, повним холодної підозри. Тоді я засміявся й ліг на підлогу, щоб було зручніше. Мені було надзвичайно весело. За натурою й за спадковістю я страшенний реготун, але тут я дійшов межі. Коли я насміявся досхочу, Меймі сиділа, відвернувшись від мене, уся сповнена гніву.

— Не ображайтеся, Меймі, — сказав я. — Я аж ніяк не міг утриматися. Ви так смішно зачесалися. Якби ви тільки могли бачити…

— Не розказуйте мені нісенітниць, сер, — мовила Меймі холодно й стримано. З моїм волоссям усе гаразд. Я знаю, з чого ви сміялися. Гляньте, Джеффе, — додала вона, дивлячись у щілину між колодами на вулицю.

Я відчинив маленьке дерев'яне віконце й визирнув. Усе русло річки було затоплене, і пагорб, на якому стояв будиночок, перетворився на острів, оточений шаленим потоком жовтої води ярдів на сто вшир. А дощ не припинявся. Нам залишалося лише сидіти тут і чекати, коли голуб принесе нам оливкову галузку[92]. Мушу визнати, що розмови й веселощі цього дня були якимись в'ялими. Я усвідомлював, що Меймі знову засвоїла занадто однобічний погляд на стан речей, але я не мав сили щось змінити. Сам я був сповнений бажання поїсти. Мене відвідували котлетні галюцинації й видіння шинки, і я весь час говорив собі: «Ну ж бо, Джеффе, що зараз попоїси? Що ти замовиш, хлопче, коли прийде офіціант?» Я вибрав у меню найулюбленіші страви й уявляв собі, як їх ставлять переді мною на стіл. Імовірно, таке трапляється з усіма занадто голодними людьми. Вони не можуть зосередитися ні на чому, окрім їжі. Отже, найголовніше — це зовсім не безсмертя душі й не міжнародний мир, а маленький столик зі старими тарілками, підробленим вустерським соусом і серветкою, що прикриває плями від кави на скатертині.

Я сидів так, пережовуючи, на жаль, лише свої думки й завзято сперечаючись сам із собою, який я буду їсти біфштекс — із шампіньйонами чи по-креольськи. Меймі сиділа навпроти, задумлива, схиливши голову на руку. «Картоплю хай підсмажать по-селянськи, — говорив я сам собі, — а рулет хай смажиться на сковорідці. Туди ж убийте кілька яєць». Я ретельно обнишпорив свої кишені, чи не знайдеться там випадково земляного горіха чи декількох зерен кукурудзи.

Настав другий вечір, а річка все піднімалася, і дощ усе лив. Я подивився на Меймі й прочитав на її обличчі ту зажуру, яка з'являється на фізіономії дівчини, коли вона проходить повз будку з морозивом. Я знав, що бідненька зголодніла, можливо, вперше в житті. Вона мала той стурбований погляд, який з'являється в жінки, коли та спізнюється на обід або відчуває, що в неї ззаду розстібнута спідниця.

Було десь близько одинадцятої. Ми сиділи в нашій каюті на судні, яке потрапило в шторм, мовчазні й смутні. Я відтягував свій мозок від їстівних тем, але він знову прилипав до того ж місця, перш ніж я встигав закріпити його в іншій позиції. Я думав про всі смачні речі, про які мені тільки доводилося коли-небудь чути. Я поринув у свої дитячі роки й із пристрастю й повагою згадував гарячий бісквіт, змочений у патоці, і шинку під соусом. Потім я рушив уздовж років, зупиняючись на свіжих і квашених яблуках, млинцях і кленовому сиропі, на маїсовій каші, на смажених по-вірджинськи курчатах, на вареній кукурудзі, свинячих котлетах і на пиріжках з бататами, і закінчив брунсвікським рагу, яке є вищою точкою всіх смачностей, бо має в собі всі смачні речі.

Кажуть, перед очима того, хто тоне, пролітає все його життя. Можливо. Але коли людина голодує, перед нею постають примари всіх з'їдених нею за життя страв. І вона вигадує нові страви, які б зробили кар'єру кухареві. Якби хто-небудь поставив за мету зібрати передсмертні слова людей, померлих від голоду, він, очевидно, знайшов би в них мало почуттів, зате достатньо матеріалів для кулінарної книги, яка б розійшлася мільйонними тиражами.

Здається, ці кулінарні розмірковування зовсім приспали мій мозок. Мимоволі я зненацька звернувся вголос до уявного офіціанта:

— Наріжте товстіше й просмажте ледь-ледь, а потім залийте яйцями — шість штук, і з грінками.

Меймі швидко повернула голову. Очі її виблискували, і вона усміхалася.

— Мені звичайно підсмажений, — заторохтіла вона, — з картоплею, і три яйця. Ой, Джеффе, оце було б чудово, правда? А ще б я замовила курча з рисом, крем із морозивом і…

— Спокійно! — зупинив я її. — А де мій пиріг із курячою печінкою, і нирки соте на крутонах, і смажений молодий баранчик, і…

— О, — перебила мене Меймі, аж тремтячи, — з м'ятним соусом… І салат з індиком, і оливки, і тарталетки із суницею, і…

— Ну, ну, давайте далі, — кажу я. — Не забудьте печеного гарбуза, й здобні маїсові пампушки, і яблучні пончики під соусом, і круглий пиріг із ожиною…

О! Хвилин десять ми підтримували цей ресторанний діалог. Ми їздили туди й назад магістралями й усіма під'їзними шляхами їстівних тем, і Меймі говорила більше, оскільки вона була досить освіченою в питаннях усілякої їстівної номенклатури, а страви, які вона називала, дедалі посилювали мій потяг до столу. Відчувалося, що Меймі буде й надалі підтримувати дружбу з продуктами харчування і що вона дивиться на засуджувану раніше здатність ковтати їжу з меншим осудом, аніж раніше.

Вранці ми побачили, що вода зійшла. Я запріг коней, і ми рушили, бовтаючись у багнюці, поки не наткнулися на загублену нами дорогу. Ми помилилися лише на декілька миль, і за дві години вже були в Оклахомі. Перше, що ми побачили в місті, була величезна вивіска ресторану, і ми кинулися туди. Я сиджу з Меймі за столом, між нами ножі, виделки, тарілки, а на обличчі у неї не зневага, а усмішка —