О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

Ресторан був новий і добре розташований. Я процитував офіціантові так багато рядків із картки замовлення, що він аж зиркнув на мій фургон, не розуміючи, скільки ж іще людей вилізе звідти.

Так ми й сиділи, а потім нам почали подавати. Це був бенкет на дванадцять персон. Я глянув через стіл на Меймі й посміхнувся, бо згадалося дещо. Меймі дивилася на стіл, як хлопченя розглядає свого першого годинника з ключиком. Потім вона глянула мені просто в очі, і дві великі сльози з'явилися в неї на щоках. Офіціант пішов на кухню по добавку.

— Джеффе, — говорить вона ніжно, — я була дурним дівчиськом. Я неправильно дивилася на речі. Я ніколи такого раніше не відчувала. Чоловіки відчувають такий голод щодня, правда ж? Вони великі й сильні, і вони роблять усю важку роботу, і вони їдять зовсім не для того, щоб надокучувати дурним дівчатам-офіціанткам, правда ж? Ви якось казали… тобто… ви прохали мене… ви хотіли… Ось що, Джеффе, якщо ви ще хочете… я буду рада… я хотіла б, щоб ви завжди сиділи напроти мене за столом. А зараз дайте мені ще що-небудь попоїсти, і швидше, будь ласка.

— Як я вам і доповідав, — закінчив Джефф Пітерс, — жінці треба час від часу змінювати свою точку зору. Їм набридає одноманітний краєвид — той самий обідній стіл, рукомийник, швейна машинка. Дайте їм хоч якесь розмаїття: якісь подорожі, відпочинок, трішки грайливості впереміж із трагедіями хатнього господарства, краплю ласки після сімейної сцени, жменьку хвилювання й біганини — і, запевняю вас, обидві сторони виграють.

Пімієнтські млинці

Коли ми зганяли стадо худоби з тавром «Трикутник-О» в долині Фріо, сучок, який стримів із сухого мескиту, зачепився за моє дерев'яне стремено, я вивихнув собі ногу й тиждень провалявся в таборі.

На третій день мого вимушеного відпочинку я заповз до фургона з провізією і безпорадно розлігся під словообстрілом Джедсона Одома, табірного кухаря. Джед був народжений для монологів, але доля, як то буває, помилилася, нав'язавши йому професію, з якою він більшу частину часу був позбавлений аудиторії.

Тож я став Божим посланцем у пустелі вимушеного мовчання Джеда.

Якраз доречно в мені заговорило природне для хворого бажання поїсти чогось такого, що не входило в перелік нашого пайка. Я бачив видіння матусиного буфета, і я запитав:

— Джеде, ти вмієш пекти млинці?

Джед відклав свого шестизарядного револьвера, яким збирався обробити антилоп'ячу відбивну, і став наді мною, як мені здалося, в погрозливій позі. Враження про його ворожість ще більше посилилося, коли він упер у мене холодний і підозрілий погляд своїх блискучих блакитних очей.

— Чуєш ти, — сказав він з відкритим, хоча й стримуваним гнівом. — Ти знущаєшся чи серйозно? Хтось із хлопців розповідав тобі про цю пригоду з млинцями?

— Та чого ти, Джеде, я серйозно, я, здається, проміняв би свого коня й сідло на купку маленьких, підсмажених млинців із горщечком свіжої новоорлеанської патоки! А хіба трапилася якась історія з млинцями?

Джед відразу відійшов, побачивши, що я говорю без натяків. Він приволік із фургона якісь таємничі мішечки та бляшанки і склав їх біля куща у тіні, під яким я примостився. Я стежив за тим, як він неспішно почав розкладати їх і розв'язувати численні мотузочки.

— Ні, не історія, — сказав Джед, продовжуючи робити свою справу, — просто логічна несумісність між мною, червонооким вівчарем із балки Шолудивого Віслюка і міс Віллелою Лірайт. Ну що ж, я, мабуть, розкажу тобі.

Я пас тоді худобу в старого Білла Туми на Сан-Мігуеле. Одного разу мені до нестями забажалося пожувати якоїсь такої консервованої їжі, яка б ніколи не мекала, не бекала, не хрокала і не відмірювалася б гарнцями[93]. Тож я заскакую на свою конячину та й лечу в крамницю дядечка Емслі Тельфера біля Пімієнтської переправи через Нуесес.

Десь біля третьої години пополудні я накинув віжки на сучок мескиту і пішки пройшов останні двадцять кроків до лавки дядечка Емслі. Я заплигнув на прилавок і оголосив йому, що, за всіма прикметами, світовому врожаю фруктів загрожує загибель. За хвилину я мав мішечок сухарів, ложку з довгою ручкою і по відкритій банці абрикосів, ананасів, вишень і слив, а поряд працював дядечко Емслі, вирубуючи топірцем жовті кришки. Я почував себе, як Адам до скандалу з яблуком, вганяв шпори в прилавок і орудував своєю двадцятичотиридюймовою ложкою, аж тут зненацька поглянув у вікно на подвір'я дядечка Емслі, яке знаходилося поряд із крамницею.

Там стояла дівчина, невідома дівчина в повному спорядженні; вона крутила в руках крокетний молоток і вивчала мій спосіб поліпшення фруктово-консервної промисловості.

Я скотився з прилавка й тицьнув копистку дядечкові Емслі.

— Це моя племінниця, — сказав він. — Міс Віллела Лірайт, приїхала в гості з Палестини[94]. Хочеш, я тебе познайомлю?

«Зі святої землі, — сказав я собі, й мої думки збилися в купу, мов вівці, коли їх загониш до коралю. — А чому б і ні? Адже ж були янголи в Палес…»

— Звичайно, дядечку Емслі, — промовив я вголос, — мені було б надзвичайно приємно познайомитися з міс Лірайт.

Тоді дядечко Емслі вивів мене на подвір'я й відрекомендував нас одне одному.

Я ніколи не відзначався несміливістю з жінками. Я ніколи не міг втямити, чому це деякі чоловіки, здатні легко приборкати мустанга й поголитися в темряві, стають ураз паралітиками й бозна-як пітніють і заїкаються, побачивши шматок міткалю[95], накинутий довкола того, довкола чого йому й призначено бути накинутим. За вісім хвилин ми з міс Віллелою дружно ганяли крокетні кульки, ніби двоюрідні брат і сестра. Вона в'їдливо натякнула щодо кількості з'їдених мною фруктових консервів, а я, не надто переймаючись, нагадав так само їдко, як така собі особа, на ім'я Єва, влаштувала сцену через фрукти на першому вільному пасовищі… «здається, в Палестині, чи не так?» — кажу я це так легко й спокійно, немов заарканюю однолітку.

Таким от чином я відразу прихилив до себе міс Віллелу Лірайт, і наша дружба дедалі міцнішала. Вона мешкала на Пімієнтській переправі, щоб покращити здоров'я, і без того добре, а ще щоб насолодитися кліматом, який тут був на сорок відсотків спекотніший, ніж у Палестині.

Спочатку я приїздив раз на тиждень, щоб побачитися з нею, а потім прорахував, що якщо я подвою кількість поїздок, то буду бачитися з нею вдвічі частіше.

Якось одного тижня я вишукав час для третьої поїздки. Отут і затесалися в гру млинці й червоноокий вівчар.

Сидячи