Дарина Гнатко - Проклята краса

Петро засопів, але промовчав, тільки махнувши рукою, знову повернувся до свого звичного спокійного, майже байдужого до всього стану, а Дмитро, помітивши лякливі та насторожені погляди, які кидав чоловік на його форму, спробував відповісти якомога привітніше.

— Та нічого страшного, просто ваша донька добре налякала мого водія. Але надалі попросіть її бути більш уважною, особливо на дорозі. — Він кинув погляд на схилену чорноволосу голівку й запитав, сам не знаючи чому: — А ви в місто приїхали по справі?

— На гостини до брата приїхав, — відкашлявшись, після деякого вагання відповів чоловік, і Дмитро помітив в очах його острах.

— А адреса?

Знову хвилька вагання, а потім коротка відповідь.

— Коцюбинського, чотири.

Дмитро кивнув. Цей будинок він завжди любив, бо народився в ньому та зріс. І те, що це дівча приїхало саме сюди, якимось дивним та незрозумілим чином схвилювало його та… втішило.

— А ім’я брата?

Знову пауза й коротка відповідь.

— Данило Кравецький.

— О, та ми з ним сусіди, — легенько посміхнувся Дмитро, радіючи й сам не знаючи з чого. То вона виявилась небогою його сусіда. Цікаво. Але зрада вродливої Наталки вже набила йому оскомину, тому він наказав собі не надто задивлятися та захоплюватись знову красою.

Лише пробурмотів:

— Бажаю всього найкращого.

А потім пішов, тільки не до автівки, у якій на нього чекав Петро, а повільно поплентався до свого дому пішки, з жадібністю вдихаючи свіже повітря. Пішов, намагаючись не думати про яснооку темноволосу сусідську родичку. Після зради Наталки він заприсягнувся, що не звертатиме віднині уваги на таких красунь, як його тепер вже колишня дружина або ось ця сільська простота. Врода їхня здатна тільки збурити спокій, обпалити чоловіче серце, зруйнувати життя, а потім кинути в саме́ пекло, наостанок безтурботно та любо всміхнувшись рожевими вустами. Так вчинила Наталка, й звідки було йому знати, як може зробити оця темнокоса дівчина, яка невідомо чому кинулась на дорогу під колеса автівки.

Біля дому на нього вже чекала тьотя Аня, маленького зросту, з тендітною, ще майже дівочою постаттю, з русявим, щедро присипаним сивиною волоссям, із завжди світлим лицем та м’яким поглядом карих очей, вона стояла, тримаючи в пожовклих маленьких ручках букет блідо-рожевих троянд, які колись любила мама.

Дмитро поцілував суху щоку тьоті.

— Вибач, я спізнився.

Вона хитнула головою.

— То пусте. А що там трапилось?

— Маленька пригода, я розповім тобі про неї по дорозі.

Тьотя Аня кинула на нього пронизливий погляд.

— Сподіваюсь, що ніхто не постраждав.

— Ніхто, — відгукнувся Дмитро й відчинив перед тьотею дверцята машини. А потім, усадивши її на сидіння, таки не втримався, кинув оком у той бік, де ще стояла небога Даниловича з батьком, що так несподівано схвилювала його серце. І, мов відчувши той його напружений погляд, вона раптом підвела очі, піднявши низько нахилену голівку, й вони знову зустрілися поглядами, незважаючи на відстань. На якусь мить час знову зупинився для Дмитра, й відразу напливом десь з глибин його єства виникла незрозуміла впевненість, що ця зустріч їх не остання, що не зникне вона ось так раз і назавжди з його життя.

5

«Дивний який», — подумала Ганнуся, спостерігаючи, як велика чорна машина зникає за поворотом, підморгуючи наостанок червоним яскравим оком.

Вона ще ніколи в житті не лякалась так, як у ту мить, коли опинилась на шляху цього великого чорного звіра. Смерть, далека та не до кінця зрозуміла, та, що мала приходити до геть стареньких бабуньок на зразок баби Петренчихи, але не до юних дівчат, декілька хвилин тому дивилась в її очі розлюченим та трішки наляканим поглядом того галасливого водія, дихала важким, чорним подихом бензинового смороду. І тільки дивом ця смерть у вигляді великої чорної машини в останню, найжахливішу мить звернула вбік, оглушливо заверещавши гальмами, пролетівши від неї на відстані якогось кроку і ледь не зачепивши.

І коли вона, ледь жива від пережитого страху, наважилась дихнути, забувши до цього, що взагалі потрібно дихати, з’явився цей розлючений та галасливий страшний чоловік і почав кричати на неї так, що аж вуха позакладало. Він був у формі співробітника НКВС, й Ганнуся вже не знала, чого боятися більше — чи то нещодавньої близької смерті, чи то оцього височенного дядька, що погрозливо махав перед нею руками з довгими пальцями та мало не вистрибував на своїх довгих і тонких ногах. Тому, зачувши спокійний та гучний голос за спиною, що наказував цьому страховиську відчепитися від неї, вона стрімко обернулась, аби подякувати своєму рятівникові, та так й застигла, вгледівши перед собою досить молодого, високого на зріст чоловіка. Коли вона обернулася до нього, його красиві та виразні темно-сірі очі спалахнули таким сяйвом, що в Ганнусі на якусь мить перехопило подих, а серце дивно завмерло. Здавалося, невидимі чари розлились між нею й цим чоловіком, високим та ставним, і вона забула про той страх, що пережила декілька хвилин тому, і про дядькову образу, і про образливі слова дядини. Щось було таке в його пильних темно-сірих очах, відтінених густими чорними віями, чорними бровами, схожими на крила ластівки, що схвилювало її навіть супроти бажання, схвилювало навіть сильніше, ніж палкі погляди Гребенка.

— І тобі не соромно? — голос батька наполегливо увірвався до її свідомості. — Таке учворила, повелась як мале нерозважливе дитя. А під машину тебе чого понесло?

Ганнуся скоса поглянула на батька заплаканими очима.

— Тітка Глашка сама мене образила.

Микита кинув на неї гострий погляд.

— А, може, вона не така вже й далека від істини, га, доню?

Ганнуся застигла перед дверима під’їзду, глянула ображено на батька і, проковтнувши важку грудку, що стала поперек горла, тихо прошепотіла:

— Ви теж туди, тату? — таке рідне та звичне слово тато птахою злетіло з її вуст, болем обпікаючи зсередини. — Вона встигла і вас отруїти, ця жінка? Як ви могли навіть допустити думку про те, що я на таке здатна? Як, тату? — Ганнуся вдивлялась прямо в очі батька, які той уперто відводив, не бажаючи зустрічатися з нею поглядом.

— Гребенко вже далеко не хлопчик, — нарешті відповів він. — Та наші пирогівські хлопці зроду тебе не зваблять, а цієї людини я майже не знаю, чужий він нам. А ти надто вродлива, Ганю, щоб міг перед тобою встояти чоловік.

— А чи моя провина в тому, що такою вродилась? — пошепки запитала Ганнуся, вхопившись тремтячими пальцями за залізну дверну ручку, але дверей не відчинивши. — І моя врода,