Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

мала б збити її героїчний запал. — До списку вже записався товариш Терновий, і ми всі маємо бути в загоні передовиків преси. Завтра повним складом їдемо до Веселівки, бо ми не мусимо пасти задніх.

Леся ніби окропом ошпарили, він зірвався зі стільця та підійшов до Костя.

— До якої Веселівки? — запитав так, щоб не чули інші.

— Та ж до твоєї, — відказав головний та гукнув голосно Соні: — Пиши й мене, чого нам відставати, чи ж ми не люди, — і він постукав олівцем, який вийняв з-за вуха, по дерев’яній культі. — Влаштуємо суботник, — засміявся.

***

Їхали до Веселівки дружною компанією. У відкритому кузові вантажівки було холодно, тому тісненько тулились одне до одного. Мойра на півдорозі зірвалась від свого місця біля Соні та всілась на коліна Петрові, обнявши його по-дружньому за шию. Сиділи вони між Юсовицьким та череватим й набундюченим товаришем із обласного комітету партії. Навпроти — Лесь з Сонею. Відчував, як за кожним поштовхом вантажівки до нього припадає гарячим тілом Соня, як її рука, оминаючи бобрикове півпальто, нишпорить за спиною в пошуках доступу до його шкіри. «О, докопалась», — задоволено думає Лесь, але не дає взнаки, що йому це подобається. Їде собі, та й годі. Соня звабливо постукує пальчиками по його хребту. Спина робкора вкривається гусячою шкірою.

— Замерз? — задерикувато шепоче Соня й знову тендітно торкається його спини одним пальчиком.

Ці ніжні помацки страшенно дисонують із тим запалом, який дівчина видає на загал. Вона, перекрикуючи гуркіт двигуна, хапаючи дрижаки та витираючи вільною рукою сльози, що йдуть із очей через сильні пориви вітру, співає голосно та бадьоро закличну пісню «Уперед, хто не хоче конати!».

Соня закликає товаришів підхоплювати приспів, диригує правицею, час від часу помахом голови запрошує приєднуватись до хорового співу й Леся. Але він не бажає перемикати свою увагу на такі дурниці. Не хоче віддавати на поталу фантасмагоричній какофонії, складеній із людських криків, гуркоту автівки та свисту вітру, цієї радості від камерних відчуттів, які приносить живий та теплий дотик. Відмежувавшись від будь-яких звуків, заплющивши очі та поринувши в тілесну насолоду, думав про батьків, яких побачить невдовзі. І яке ж це буде побачення?! Він виступатиме, соромитиме селян за нерозуміння, а батько дивитиметься на нього з осудом… краще вже вдарив би, ніж отак, як він уміє, дивитись.

Думки Леся перервав кволий удар у бік. Соня, різко вийнявши ліву руку з-під його одежин, штурхнула ліктем під ребро, при цьому не припиняючи співу. Самим поглядом вказала, куди треба дивитись, на її обличчі в цей час грала широка усмішка, і здавалось, що ця юнка перебуває оце зараз щонайменше в раю. Терновий швидко перевів погляд туди, куди зиркнула його супутниця. Вдалині, під рідким гайком, у якому де-не-де дерева ще стояли під брунатними шапками листя, щодуху бігли троє — жінка й двоє дітей. Попереду вони гнали корову. На відстані метрів двадцяти їх переслідував міліціонер з гвинтівкою напоготові. У руках жінки теліпались клунки, а діти вдвох тягли невеликий напівпорожній мішок. Ці троє хаотично шукали притулку в просіці, кидаючись то в один, то в інший бік. Та просіка була мов решето. Жінка й діти гнали руду корову в дерева й самі забігли в негустий лісок, але все одно не змогли заховатись від свого переслідувача. Міліціонер дуже швидко нагнав їх, налигав корову на мотузок, із яким біг за трійцею, та, наставивши на заарештованих рушницю, що є духу розмахував нею. Жінка впала на коліна, діти силувались її підняти. А вона як заведена здіймала руки чи то до неба, чи то до міліціонера. Страж закону був невблаганний: стовбичив над нею, як ангел смерті, широко розставивши ноги. Від тих людей не було чути ані звуку. Простір, вітер та гучний спів на машині глушили всі інші звуки й слова. Вантажівка їхала неквапом, хилитаючись розбитим бездоріжжям, а Лесь усе не міг відвести погляду від тих нещасних, йому хотілось довідатись, що ж із ними сталось далі.

— Тікають куркулі, мов ті пацюки, — весело прошепотіла Соня на саме вухо Лесю, і від її теплого подиху війнуло холодом та безвихіддю.

— Хіба? — голосно запитав у відповідь.

Соня спантеличено подивилась на Леся. Люди, які щойно співали, різко обірвали спів та прикипіли до нього цікавими поглядами. У цей час вантажівку спочатку добряче струсонуло, а тоді вона спинилась у черговій баюрі.

— Вилазьте, товариші преса! — гукнув з кабіни водій і сплюнув крізь відчинене віконце на болотисту дорогу. — Будемо штовхати. Наспівались уже.

— Він так говорить, ніби ми в баюру вскочили через спів, — застрекотала Соня.

Поки штовхали машину, як могли відкопували загрузлі в багнюці колеса, підставляли патики, що їх знаходили обабіч дороги, до них підійшов міліціонер із затриманими біля просіки. Він пошепки переговорив з водієм, той безмовно кивнув на знак згоди і поглядом вказав на кузов.

Далі їхали дуже повільно, бо до борту машини була припнута сухоребра корова. Просувались без пісень, без посмішок, ба навіть без поглядів. Обговорювали якісь дрібниці, як-от погоду чи моду на жіночі короткі зачіски, опустивши очі додолу. Лесеві усе хотілось бодай глипнути на жінку з дітьми, які сиділи на долівці, під самою кабіною. Але він так і не наважився глянути їм в обличчя, хоча знав достеменно, що арештовані прискіпливо роздивляються його і всіх інших. Він це відчував. Боявся стрітись з трійцею поглядами, бо впевнений був, що це люди з його рідного села. Лесь міг споглядати лиш вкутані в онучі брудні ноги затриманих та обшарпані подоли двох спідниць — материної та доччиної й обірвані штанці хлопчика. На литці малого родимою плямою викарбувався хрест. «Та це ж…» — товариш Терен знав прізвище цих трьох.

На підлозі кузова, біля затриманих, стояло два вузли з картатих, латаних хусток. З одного вузла виглядала вишита червоним сорочка та ручка від ножа. «Оце скарб, оце куркулі», — думав собі Лесь і вже хотів був відкрити рота, аби щось сказати, але голова не піднімалась, хоч ти трісни. Ніби хтось невидимий натиснув із силою на потилицю й не давав сил підняти обличчя до дійсності й подивитись тій дійсності в очі. Тихо заспівав, як молитву прочитав:

Вийшли в поле косарі.

Косить ранком на зорі.

Гей, ну-те, косарі,

Бо нерано почали.

Хоч нерано почали,

Та багато утяли!

Міліціонер гикнув, по-молодечому посміхнувся, ляснув себе по коліну долонею та бадьоро доспівав добре поставленим голосом:

До обіду покосили,

Гострі коси потупили.

Гей, ну-те, косарі,

Бо