Володимир Броніславович Бєлінський - Москва Ординська. Книга друга

князя Івана (першого) називали Калитою. Він говорить про казахське ім’я — Калту, що означає — пояс. Та, певно, і Сергій Миколайович дещо перебріхує, щоби відволікти нашу увагу. Треба писати так, як належить, як написано в літописах про хана Золотої Орди — Кулпа!

І ще одне надзвичайно цікаве дослідження провів сучасний російський історик Микола Борисов. Він встановив:,«Ни один летописец не отметил рождение Ивана — четвертого сына в семье московского князя Даниила» [182, № 10, с. 7].

Ми про це вже говорили на початку нашої книги. Тому немає потреби повторювати.

Отак ми дослідили, що російська історія нічого не знала про появу на світ одного із своїх найвизначніших князів. Навіть більше — до 1322 року в російських літописах жодним словом оцей князь не згадується. Вперше про нього говориться у літопису, коли у 1322 році згадуються два представники хана Узбека «Иван и Ахмыл», як написано у Троїцькому літопису, якого ніхто ніколи не бачив. (Те ж написано в Устюзькому літописному зводі, вперше виданому друком Катериною II у 1781 році «вследствие распоряжения 1778 г. об издании русских летописей») [155, с. 5].

Поєднаємо:

«В лето 6830. Приде изо Орды князь Иван Данилович, а с ним посол Ахмыл поганый, и много християн посекоша, а иных в полон поведоша, а град Ярославль сожже» [155, с. 50].

Що цікаво: князь Іван згадується в літопису першим, отож у тандемі «Іван — Ахмил» він головний, хоча його позначили — Даниловичем. Та у XIV столітті так людей не йменували. Тому зрозуміло, шо отой додаток — «Данилович» справа рук видавців 1781 року.

І, як бачимо, все зло на Московщині творив не Іван, який привів рать, а «Ахмыл поганый». Так писалась «волохата московська історія». Дивуватись не слід.

Та повернімось до часів смерті хана Бердібека. Зі смертю хана припинив своє існування рід Батия. Хоча це твердження дещо перебільшене — залишились нащадки хана Батия по жіночій лінії та діти від позашлюбних зв’язків. Але ці нащадки Батия не мали права на золотоординський царський трон.

Отож перед правлячою верхівкою Золотої Орди постало питання: кому із нащадків Джучі–хана передати владу в державі?

Звичайно, таке питання слід було вирішувати на загальнодержавному курултаї, куди мали бути запрошені усі глави родів та Чингісиди Золотої Орди. Та владу в державі досить міцно тримали в руках хани так званого «уряду Бердібека» і серед них — Маглубей, Янгіль–бей і Кутлубуга.

Оскільки Кутлубуга (він же: Іван Калита, Кулпа, Калта, Кельдібек) був спадкоємцем роду по лінії хана Берке, а його предок (Берке) уже сидів на царському троні держави, то не було нічого дивного, що «могущественные сановники государства» вибрали з–поміж себе Царя. І ним став знаменитий Кулпа (він же Кельдібек).

«Могущественные сановники» обрали найгіршого, а головне — порушили Ясу Чингісхана.

І почалася смута.

4

Під час праці з сотнями давніх російських джерел авторові завжди кидалися в очі сфальшовані епізоди, події, факти. Досі незрозуміло, як поважні особи, спотворюючи матеріал, не могли здогадатися, що, зіставляючи різні документи і матеріали, навіть нефахова людина виявить ті «доважки брехні».

Так трапилося і з «Путешествием диакона Игнатия в Цареград и Иерусалим» із праці Івана Петровича Сахарова «Сказания русского народа», книги 5–8, том 2, випуску 1849 року.

Спочатку автору довелося довго шукати цю книгу, в якій сподівався знайти інформацію про давні улуси Золотої Орди, що розташовувалися на сучасних теренах від Москви до Ростова–на–Дону.

Та коли на другій сторінці книги прочитав, що «Печатать позволяется с тем, чтобы по отпечатании представлено было в Ценсурный комитет узаконеное число экземпляров. С. Петербург. Декабря 21 дня, 1840 года. Ценсор Петр Корсаков», настрій мій дещо підупав, тому що стало зрозуміло — матеріал пройшов катерининську «Комиссию…» Сфальшований!

При зіставленні свідчень «диакона Игнатия» з пізнішими свідченнями російських професорів, вдалося, вкотре, встановити імена володарів золотоординських улусів, які охоплювали землі від Москви до Азовського моря.

Це була нагорода авторові за його багатомісячні пошуки. Змушений визнати: саме цей матеріал дозволив точно визначити справжнє татарське ім’я Московського князя так званого Дмитрія Донського.

Автор довго тримався думки, що Московський князь часів золотоординської смути 1360–1380 років, так званий Дмитрій Донський, у Золотій Орді мав ім’я Бекбулат і виступав головною особою при зраді хана Тохтамиша в битві з Тимуром на річці Кундурчі 1391 року. Та виявилося, що улус Бекбулата був розташований південніше улусу хана Сарихозі. Так засвідчив диякон Ігнатій і, звичайно, це свідчення московського священика цілком достовірне, бо не несло загрози сфальшованому матеріалу.

Отже, Московський князь, відомий у російській істричній науці під іменем Дмитрій Донський, в Золотій Орді мав ім’я — Сарихозя.

Пропоную пов’язати деякі (несфальшовані) свідчення московського «диакона Игнатия» з сучасними незаперечними історичними фактами.

Зазначимо: свідчення «диакона Игнатия» спонукають нас дослідити дві надзвичайно важливі теми московської історії.

Перше: ім’я володаря Московського князівства у 1379–1389 роках.

Друге: правду про Московську Митрополію 1379–1389 років.

* * *

І. Московський хан Сарихозя, він же — Дмитрій Донський

Оскільки події відбувалися у 1379–1392 роках і частково зачепили останні роки смути у Золотій Орді, то детальніший розгляд цього питання проведемо у другій частині нашої книги, де вестиметься мова про хана Тохтамиша та його добу. У цьому ж розділі розглянемо тільки два раніше визначених питання.

От що писав Іван Петрович Сахаров про подорож диякона Ігнатія:

«Диакон Игнатий отправился из Москвы в 1389 году, когда Митрополит Пимен предпринял третье путешествие в Цареград» [185, с. 96].

Ми пам’ятаємо, що Золотою Ордою у 1389 році правив хан Тохтамиш, тому митрополит Пимен у 1389 році міг зайняти свою кафедру тільки зі згоди хана, а рухатись державою — за його ярликом. Цікаво зазначити, що В. М. Татіщев у своїй «Истории Российской» подає цю подорож під 6887 (1379) роком і зовсім в іншому потрактуванні.

«И в 6887–м иде Митяй ко Царюграду на постановление в митрополиты… А с ним поидоша ко Царюграду 3 архимандриты: 1) Иван… петровский…; 2) Пимин… переславский…З) Мартьян… коломенский…» [72, с. 133–134].

Щодо року описаної «диаконом Игнатием» подорожі поговоримо при розгляді другого питання. Одразу зазначимо, що в 1379 році на московському князівському престолі, згідно з В. М. Татіщевим і «диаконом Игнатием», сидів відомий нам Дмитрій, так званий Донський.

«Бысть же начало пути от города Москвы, месяца Апреля в 13 день, в великий вторник страшные недели…» [185, с. 97].

І ще:

«Князь великий же Дмитрий Иванович по негодоваше