Люсі Мод Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

інших. Глянь, які в мене діри на п’ятах. Мері поцерувала всі панчохи перед від’їздом, але тепер вони знову діряві. Уно, вставай. Я сама не зготую сніданку. Ох, ну чому тата й Джеррі немає? Дивно, коли тато вдома, ми його майже не бачимо… я й не знала, що нам його бракуватиме. Але без нього все шкереберть. А я ще мушу дізнатися, як почувається тітка Марта.

— Їй полегшало? — спитала Уна, коли Фейт повернулася.

— Ні. Лежить і скиглить від болю. Мабуть, нам слід викликати лікаря Блайта. Але тітка Марта не хоче — каже, за все життя ніколи лікаря не викликала й тепер не починатиме. Вони, мовляв, живуть із того, що труять хворих. Гадаєш, це правда?

— Авжеж ні, — обурилася Уна. — Я певна, що лікар Блайт не здатен отруїти пацієнта.

— Ну, то мусимо після сніданку ще раз розтерти їй спину. Та ліпше не вимочувати фланель у такій гарячій воді, як учора.

Фейт захихотіла, згадавши, як то було. Напередодні вони ледь не здерли всю шкіру зі спини сердешної тітки Марти. Уна зітхнула. Певно, Мері знала би, як підігріти воду, щоб вимочити фланель для хворої спини. Мері знала все. Вони не знали нічого. Та як їм було навчитися, коли не із власного досвіду, за який безталанна тітка Марта заплатила своїм стражданням?

Тиждень тому пан Мередіт подався в коротку відпустку до Нової Шотландії й узяв із собою Джеррі. У середу ж тітку Марту здолав раптовий напад таємничої й завжди недоречної хвороби, яку вона називала дивним словом «ломець». Тітка Марта не могла підвестися з ліжка й кожен рух завдавав їй лютого болю. А проте вона рішучо відмовлялася кликати лікаря. Фейт і Уна варили їсти й чекали на її одужання. Про їхні страви ліпше й не казати — утім, вони були ненабагато гірші за звичні обіди тітки Марти. Багато гленських господинь радо прийшли би й допомогли, але тітка Марта заборонила розповідати будь-кому про її стан.

— Порайтеся, доки я оклигаю, — простогнала вона. — Добре, що Джона нема. Там-о є ще шмат холодної баранини й хліб, і спробуйте каші собі наваріть.

Дівчата вже пробували, та поки що безуспішно. Найперша їхня каша вдалася надто рідка. Наступна — така густа, що її можна було краяти ножем. До того ж, обидва рази вона підгоріла.

— Ненавиджу кашу, — люто сказала Фейт. — Коли я матиму власний дім, там ніколи не буде ніякої каші.

— Що ж тоді їстимуть твої діти? — запитала Уна. — Діти повинні їсти кашу, інакше вони не виростуть сильні й здорові. Усі так кажуть.

— Доведеться їм рости без каші — чи хай так і лишаються опецьками, — несхитно відрубала Фейт. — Уно, ставай і вимішуй її, а я приберу стіл. Якщо я лишу це вариво хоч на хвилину, воно знов пригорить. Уже пів на десяту. Ми спізнимося до недільної школи.

— До церкви ще ніхто не їхав, — мовила Уна. — Хто захоче десь іти в таку погоду? Гляди, яка злива. А коли проповіді не буде, дітей до недільної школи теж ніхто не вестиме.

— Іди поклич Карла, — звеліла Фейт.

Проте з’ясувалося, що в Карла хворе горло — він змерз напередодні, ловлячи бабок у болотистому закутку Долини Райдуг. Додому він повернувся в геть мокрих шкарпетках і просидів у них цілий вечір. Їсти хлопець не міг, отож Фейт веліла йому знов лягти в ліжко. Опісля сніданку дівчата покинули стіл неприбраним і вирушили до недільної школи. У класі не було нікого й після них також ніхто не прийшов. Фейт і Уна чекали до одинадцятої й аж тоді побрели додому.

— Схоже, у методистській недільній школі теж нікого немає, — завважила Уна.

— Добре, — відказала Фейт. — Я не хотіла би знати, що в кепську погоду методисти відвідують недільну школу краще за пресвітеріан. Та служби в їхній церкві теж немає, тому, напевно, урок недільної школи в них по обіді.

Уна помила посуд, і то доволі вправно, бо ж устигла навчитися цього в Мері Ванс. Фейт сяк-так підмела підлогу й начистила картоплі до обіду, порізавши при цьому палець.

— Шкода, що в нас на обід немає нічого, крім «тотожності», — зітхнула Уна. — Вона мені набридла. А Блайти геть не знають, що таке «тотожність». А ще в нас ніколи не буває пудингу. Нен каже, що панна Сьюзен зомліла б від жаху, якби в неділю лишила сім’ю без пудингу. Чому ми не такі, як інші люди, Фейт?

— Я не хочу бути, як інші, — засміялася Фейт, перев’язуючи пораненого пальця. — Краще бути собою. Так цікавіше. Онде Джессі Дрю — хазяйновита, як її мати, але невже ж ти хочеш бути такою дурепою?

— Та в нашому домі все шкереберть. Так каже Мері Ванс. Вона розповідала, що в селі знай пліткують про те, які ми нечупари.

Зненацька Фейт осяяла думка.

— Ми приберемо його! — вигукнула вона. — Станемо до роботи завтра. Добре, що тітка Марта лежить і не завадить нам. А коли тато повернеться, усе буде чисто й охайно, як тоді, коли Мері ще жила в нас. Помити підлогу й вікна може кожен. Більше ніхто про нас не пліткуватиме. Хоча Джем Блайт запевняє, що пліткують лише злостиві нікчемники, та їхні балачки теж добряче кривдять.

— Надіюся, завтра погода буде краща, — мовила Уна, запалюючись ентузіазмом. — О, Фейт, я так радітиму, коли в нас, так само, як в інших, буде повсюди чисто.

— А я надіюся, що тітка Марта до завтра лежатиме в ліжку, — відказала Фейт. — Інакше вона ні до чого нас не пустить.

Добродушне бажання Фейт було здійснено. Наступного дня тітка Марта все ще не могла підвестися. Карл теж досі слабував, і сестри легко вмовили його не вставати. Жодна з них не мала й гадки, чи серйозно хворий їхній брат. Дбайлива мати негайно викликала б лікаря — але матері не було й сердешний маленький Карл із хворим горлом та розпеченою головою крутився в зіжмаканій постелі сам-один, тішачись хіба товариством малої зеленої ящірки, що сиділа в кишені його подертої піжами.

Опісля дощу світ затопило нестримне сонячне сяйво.

То був найкращий день для великого прибирання, тож Фейт і Уна радо стали до праці.

— Приберемо вітальню та їдальню, — постановила Фейт. — У бібліотеку дарма й потикатися, а горішні спальні не мають великого значення. Спершу треба винести все надвір.

Отож вони винесли все надвір. Стільці та крісла згромадилися на терасі й моріжку, а на огорожі методистського цвинтаря дівчата розвішали пістряві килимки.

Потім вони енергійно замели підлогу,