Харлан Кобен - Твоя перша остання брехня

йшла за нею слідом. Коли вони порівнялися, жінка помітила, яке напружене обличчя в її подруги.

— Ейлін…

— Ти мала рацію раніше.

— Щодо?

У її очах бриніли сльози.

— Щодо Роббі. Саме так я його і позбулася.

— Не розумію.

Її різнорівневий будинок звели ще в шістдесятих роках. Вони стояли у вітальні. Одна стіна вкрита фотографіями Кайла та Міссі. Жодного фото Ейлін. Жодного фото Роббі. Але увагу Майї привернув постер на іншій стіні. У Клер був такий самий. На чотирьох чорно-білих кадрах зліва направо зображене будівництво Ейфелевої вежі. Дві подруги купили ці постери під час тієї подорожі до Франції, яку вони втрьох, Ейлін, Майя та Клер, здійснили того літа, коли Ейлін та Клер було по двадцять, а Майї — дев’ятнадцять років.

Протягом першого тижня подорожі дівчата щовечора зустрічалися з різними французами. Обіймалися та цілувалися з ними, не більше, а потім цілу ніч хихотіли й обговорювали, який гарненький той Франсуа, чи Лоран, чи Паскаль. За тиждень Клер зустріла Жан-П’єра і в них зав’язався ідеальний літній роман — чуттєвий, пристрасний, романтичний, повний ПВУ (публічних виявів уваги, від яких Майю з Ейлін нудило) і, на жаль, приречений зів’яти за шість тижнів.

Уже наприкінці канікул Клер серйозно розмірковувала над ідеєю не повертатися до Вассару на випускний рік. Вона закохалася. Жан-П’єр теж. Він благав її залишитися. Називав себе «реалістичним романтиком», тож начебто розумів усі можливі ускладнення, але також знав, що вони здатні їх перемогти. Він кохав її.

«Благаю, Клер, я знаю — ми впораємося».

Клер була надто практична. Вона розбила його серце, та й своє власне теж. Повернулася додому, проридалась і повернулася до звичного життя.

Майя подумала, де Жан-П’єр зараз? Чи він одружений, чи щасливий? Чи є в нього діти? Може, він досі згадує Клер? Може, дізнався з Інтернету чи якось інакше, що вона померла? Як відреагував на її смерть? Шок, гнів, заперечення, спустошення, чи просто сумно знизав плечима?

Майя припустила: а якби Клер вирішила залишитися з Жан-П’єром у Франції. Цілком імовірно, що вона мала б ще кілька тижнів, а може, й місяців романтики до повернення додому. Можливо, пропустила б семестр у коледжі та випустилася пізніше.

Наче це так важливо.

Краще б Клер залишилася. Краще б не була такою в біса практичною.

— Знаю, ти думала, що тоді позбавила мене Роббі, — сказала Ейлін. — І я тобі вдячна. Ти врятувала мені життя, ти ж знаєш.

Якось Ейлін надіслала Майї опівночі коротке повідомлення: «Він мене вб’є. Прощу, допоможи». Майя приїхала з тією ж зброєю в сумочці, що й зараз. Роббі був п’яний, лютував, називав Ейлін брудною шльондрою і ще гіршими словами. Він шпигував за нею й бачив, як вона посміхається якомусь хлопцю в спортзалі. Коли Майя приїхала, він кидався речами й шукав свою дружину, яка заховалась у підвалі.

— Ти його тоді налякала.

Можливо, Майя трохи далеко зайшла, але іноді інакше не можна.

— Але коли він дізнався, що тебе переводять, знову почав приходити.

— Чому ти не подзвонила в поліцію?

Ейлін тільки знизала плечима.

— Вони мені ніколи не вірять. Вони все правильно говорять. Але ж ти знаєш Роббі — він буває таким чарівним.

«І, — додала подумки Майя, — Ейлін так і не написала на нього заяву». Порочне коло насильства, що живиться сумішшю фальшивого оптимізму та страху.

— То що сталось?

— Він повернувся й відлупцював мене. Зламав два ребра.

Майя заплющила очі.

— Ейлін.

— Я більше не могла жити з цим страхом. Думала про придбання пістолета. Ти розумієш. То був би самозахист, так?

Майя мовчала.

— Та що тоді? Копи питатимуть, чого це я раптом вирішила купити зброю. Мене все одно звинуватили б. Та якщо й ні — що це за життя для Кайла та Міссі? Їхня мама вбила тата. Думаєш, вони б це зрозуміли колись?

«Так», — подумала Майя. Але лишила цю думку при собі.

— Я не могла жити зі страхом. Тож вирішила стерпіти ще одне побиття. І все. Якщо я його переживу, то зможу позбутися його назавжди.

Майя зрозуміла, до чого все це.

— Ти зняла його прихованою камерою.

Вона кивнула.

— Віднесла запис своєму юристу. Він думав піти в поліцію, та я лише хотіла, щоб усе це скінчилося. Тож він поговорив з юристом Роббі. Той відмовився від претензій на спільну опіку. Він знає, що відео — у мого юриста, і якщо він повернеться… Ситуація не ідеальна, але так уже значно краще.

— Чому ти не сказала мені?

— Бо ти нічого не могла зробити. Бо ти завжди всіх захищала. Я не хотіла цього для тебе, хотіла, щоб у тебе все було добре.

— Усе гаразд.

— Ні, Майє.

Ейлін перехилилася через комп’ютер.

— Знаєш, є люди, які вимагають, щоб копи постійно носили камери, таких дев’яносто два відсотки. Тобто — чому б ні? Але цікаво, чи не краще нам усім їх постійно носити. Як би ми тоді поводилися? Може, були б добрішими один до одного? Я почала над цим розмірковувати. Думаю, варто записувати все, що тільки можна. Тому я купила ці приховані камери. Розумієш?

— Покажи замовлення, будь ласка.

— Гаразд, — Ейлін уже не протестувала. — Ось.

Майя подивилася на екран. Це справді було воно — замовлення на три цифрові фоторамки з прихованими камерами.

— Замовлення зроблене місяць тому.

— Я замовила собі три штуки. Тобі віддала одну з них.

Місяць тому. Тож навряд чи Ейлін вплутана в це, чим би воно не було. Ніхто за місяць не зміг би таке передбачити. Та й справді, що Майя собі думала, до чого тут Ейлін?

У цьому просто немає сенсу.

— Майє?

Вона розвернулася до Ейлін.

— Пропустимо ту частину, де я ображаюсь на тебе за недовіру.

— Я дещо побачила…

— Так, це я зрозуміла. Що?

Майя не мала настрою ділитися своїм божевіллям з Ейлін. Вона може повірити, може не повірити, але, у будь-якому разі, на пояснення потрібен час, а Майя не бачить жодного варіанта, як Ейлін могла б їй допомогти в цьому конкретному випадку.

— Поліція дізналася дещо дивне про вбивство Клер.

— Мають зачіпку?

— Можливо.

— За стільки часу? — Ейлін похитала головою. — Ого.

— Скажи, що ти про це пам’ятаєш?

— Про вбивство Клер?

— Так.

Ейлін здригнулася.

— До неї додому вдерлися. Поліція вважає, що то були безхатьки. Це все, що мені відомо.

— То було не вторгнення й не безхатьки.

— А що тоді?

— Зі зброї, з якої вбили Клер, — сказала Майя, — потім застрелили Джо.

Очі Ейлін розширилися.

— Але… як це може бути?

— Може.

— І ти дізналася