П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

робив усе жартома, щиро сміючись, ніби вся ця історія зовсім не мала нічого трагічного, — як Людмила та Саша{9}. Від вина обличчя старенької підтяглося й загорілося, зрештою, не такою вже вона й старезною була. Карло шуткував з цього приводу. Потім, поки вона знову вела мову про Державу-Сад, він, лоскочучи, почав, від душі сміючись, жартувати про те, яку вона мала свіжу плоть під пахвами, на талії. Він виявив неабияке бажання подивитися на її ноги, які вже й так були неприкриті, тому, сміючись, задрав спідницю аж до самих сідниць. Саме в цю мить чоловік весело й задоволено зауважив, що за цією справою збудився. Чоловік загорівся, щоб старенька обов’язково побачила це явище на власні очі, якщо бува так не вірить. Він теж розпанахався, ще радісніше й ще ширше посміхаючись, розстебнув штани й, взявши її руку, попросив її міцно стиснути його пеніс, що гордо відстовбурчився, як у підлітка. Та бабця, як би не хотіла, не могла своєю слабкою й кістлявою рукою довести чоловіка до оргазму; тому він прибрав її руку, переклавши її на стегно, й швидко кінчив сам, еякулюючи просто на жінку й вимазуючи гарне біле вбрання старенької.

Нотатка 10 quater

ВСЕСВІТ

Коли залишились позаду шалені веселощі та все сплетіння рухів тіла, речей, світла й тіні сімейної вечері з усіма її звичаями та порушеннями правил (здається, вони теж записані до домашньої книги) й усе це відходить у небуття, Карло нарешті опиняється наодинці на дорозі, уздовж якої височіють тополі, поміж нив.

Стояла глибока ніч, ніщо не порушувало її тишу. Все затихло, навіть пси. Поза тим, місяць уже зійшов і світив так ясно, що здавалось, ніби він, висячи над горами, що чорніли у прозорому повітрі, відокремився від небес; і зорі ще нечутніше повели свою розмову, нескінченно повторюючи свої схвильовані, невловимі, заледве чутні перестороги. Небоязко було лише цвіркунам: цвіркунам біля підніжжя гір, коли добігало кінця задушливе літо. Вони, хрипнучи, не переставали повторювати знов і знов своє нерозбірливе послання, у якому ніби була якась надзвичайно виразна крива: тутечки, поряд, вона була ніби живою, по-людському невситимою, жагучою любов’ю, а внизу, спускаючись у незбагненній долині, перетворювалася на плач, і був він настільки журливим, що не спроможний нічого ані розказати, ані донести.

Карло спинився і сів. Він озирнувся довкола так, ніби робив це востаннє у своєму житті. Канавезька ніч: настільки бездоганна й нескінченна, що у незліченності своїх минулих форм блякне й розчиняється у своїй нескінченності водночас настільки досконало-справжня, що неухильно наближається ніби видіння, що складається з безлічі чарівних видінь, єдине призначення яких — у тому, щоб вони існували: вивершений витвір нужденного світуa[50]. Це була така надзвичайна краса, що, хоч серце й тішилось нею, наскільки лише було спроможне, все одно відмовлялося від неї. Карло, вражений як тим, як поглинула його ця краса, так і своїм страхом перед нею, милувався ніччю, блаженно посміхаючись, так, як коли ми буваємо на самоті, — і єдиний наш сором — лиш той, що в нас, — усмішка ця стає трошки божевільною: незважаючи на цю сцену, саме це була найщасливіша мить його життя, присвяченого виключно сексуальним задоволенням, якнайбільше відмежованого від будь-якого іншого інтересу, який може мати людина. Наповнивши все навколо — зараз, а надто з ще відчайдушнішим щастям та вдячністю у майбутньому, — цією неповторною сексуальною пристрастю, саме у такі рідкісні миттєвості, коли вона повністю затихає й у часті моменти неповного стихання, змішаного з любощами й тривалим шуканням, — його щастя досягало апогею, аж до відчуття навічної невразливості перед смертю і взагалі будь-яким кінцем, лише сприймаючи далеку й безповоротну кончину як дивовижну безмежність життя.

Утім, щоб зробити все це, себто опинитися й розчинитися поза межами космосу, противилося тіло, котре наразі сиділо у нагрітому повітрі, де ніби щойно погасили вогнище, де довкола не було ані подмуху вітру, в якому лише зараз по-справжньому пробуджувалося життя: життя, яке готове було подарувати йому все.

Нотатка 11

НОВИЙ ДЕНЬ

Невдовзі (яким би прекрасним не був зв’язок із Всесвітом, від нього небагато користі, через нього нехтують багатьма речами: часом, сном тощо…, які так конче потрібні. Щирість цих взаємин швидко вичерпується: має схильність відразу перетворюватися на вияв пошани, силувану зосередженість, яких людина прагне позбавитись, усмиряючи своє лицемірство, як на уроках Закону Божого в школі) Карло продовжив шлях, повернувся додому, роздягнувся, заліз під ковдру. Він відразу, ніби це було непорушним правилом, взяв у рукуa[51] в’ялий, ще трохи вогкий від недавньої еякуляції член (Карло увечері не мився) і почав рухати його, аби той затвердів. Трохи постаравшись, він досяг, чого хотів, і почав мастурбувати. Він з насолодою відроджував в уяві, як полководець згадує подробиці нещодавньої перемоги, те, що принесло йому насолоду сьогодні увечері, втім, не лише згадував: він знов і знов переносив ці події у майбутнє, вигадуючи однаково захопливі й легко здійснювані варіації (в уяві, позбавленій опору дійсності). Утім, було дещо, що завдавало йому мук. Те, що він не міг бачити Віолу. Тому мало-помалу всі його думки зосередилися лише на ній. Пестячи себе, насолоджуючись тривалою неперервною еякуляцією, чоловік фантазував, що б він зробив, коли дівчина за ним спостерігала, якби її так несподівано не «врятував» батько, той худий млявий чоловік на велосипеді, глибокий голос якого був схожий на голос старого паданського каменяра. Як зазвичай, від мастурбації він несподівано забувся глибоким сном, який поглинув його у мохасту пащу саме тоді, коли в його уяві, перед заплющеними очима, народжувалися вчинки, які порушували всі межі можливого й які він з цілковитою впевненістю, навіть якщо задля цього треба буде піти на жертви, зазнати тривог і небезпек, мав намір втілити в життя. Саме це й ніщо інше було сенсом його життя.

Нотатка 17

КОЛЕСО ТА ВІСЬ

Все, що Карло робив у той час, зосталось у пам’яті Паскуале абсолютно чітко. Одначе деякі вчинки не розділили долю інших випадків з Карлового життя, й Паскуале про них не писав, чи, точніше кажучи, не розповідав. Йдеться про сон. Сон, який я зараз опишу.

Карло бачить, ніби його прив’язано до колеса. Це було одне з тих коліс, які зазвичай малюють на картинках, зображаючи тортури, що їх вчиняла свята інквізиція тощо, й котрі, — заледве помічені на ілюстрації, — потім виринають у пам’яті у спотвореному вигляді, набуваючи ролі згідно з нашими фантазіями чи підсвідомим бажанням. Отож, уві сні це колесо було величезним: