Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

що це добре, що я тут, і починає захоплено переповідати якусь історію з побуту комп’ютерників, у якій усе тримається на регулярному вживанні малозрозумілого мені слова «процесор», і я подумки зауважую, що, коли протягом 10–15 секунд цього слова не вжито, розповідь утрачає динаміку й будь-яке логічне наповнення. Можливо, це тому, що я сприймаю її на слух, ось якби він міг усе це записати. «Я спочатку хотів усе це записати, – говорить Алік, – а тоді подумав, що запам’ятаю. Це така хитра штука».

Він дістає з наплічника якусь штуку, щось, без сумніву, пов’язане з веб-дизайном, і починає проробляти з нею незрозумілі маніпуляції, час од часу проговорюючи своє сакральне «процесор». Комп’ютерники – дивний народ, у них у всіх виробляється такий ненав’язливий фетишизм, вони настільки зживаються зі своїми персональними машинами, що мусять обов’язково мати при собі повсюдно бодай якісь їхні частини, а оскільки монітор за собою не потягаєш, то вони обмежуються всілякими деталями, дисками, електронними шматками, вони їх намагаються якомога частіше витягувати на люди, погладжують їх, постукують пальцями, протирають рукавами, вимовляючи при цьому різні позитивні для своїх чакр слова, як-от «процесор», «вінчестер» чи войовниче «антивірус».

Дивний-дивний народ, я думаю, що коли почалася б війна і комп’ютерників разом мобілізували, наприклад, у ракетні війська, то, повертаючись увечері після десятигодинного чергування до своїх казарм, вони тягнули б за собою які-небудь боєголовки, проносили б їх через прохідну під сірими шинелями, потім клали б поруч із собою на подушки, мов плюшевих ведмедиків, а вранці приносили б назад і прикручували на місце, повертаючи збройним силам їхню боєздатність.

Ще пару років тому, живучи в Києві й не знаючи іноземних мов, Алік займався чимось прикладним, здається, мовознавством, і сильно від цього пив. Здоров’я особливого він не мав, тож алкоголь давався йому важко, Алік постійно ригав і мав жахливі багатогодинні похмілля.

Пити він кинув цілком несподівано, коли одного разу прийшов додому сильно п’яний і, прокинувшись серед ночі, пішов ригати в душ. Відкрутив кран і спробував попити воду з рукомийника. Вода була солодкою. Аліка від цього вирвало. Наступного дня він прокинувся, відразу ж згадав про воду і пішов її пробувати. Вода й далі лишалася солодкою. В іншому крані, на кухні, вода теж була солодкою. Алік злякався. На третій день вода знову була нормальною, але переляканий Алік уже вирішив кинути пити. Звільнився зі своєї кафедри, розсварився з шефом і записався на комп’ютерні курси. Уже за кілька місяців він складав кольорові графіки в хлібозаготівельній конторі, а за рік почав робити складні повноформатні сайти, переважно для західних фірм, які на цьому сильно наварювали, використовуючи своїх київських партнерів, скажімо, Аліка, як дешеву робочу силу й переводячи гроші за роботу на лівий рахунок, вельми економно.

Поза тим, Алік дотримувався здорового трибу життя, не пив, гриз насухо китайські розчинні сніданки, курив драп, запиваючи його фруктовим чаєм, а у вільний від роботи час займався комп’ютерною анімацією. Найглобальнішим його проектом була кількахвилинна мультиплікаційна притча про добрих лісових бобрів, технічно дещо незграбна, проте лірична й повчальна.

В Аліковій історії лісові бобри, які до цього славилися гнилістю натури та патологічним жлобством, раптом переживають якесь емоційне потрясіння й вирішують стати добрими.

Вони приходять до людей і розповідають про своє переродження. Після деяких вагань (3–4 секунди кольорової анімації) люди наважуються повірити лісовим бобрам і пускають їх до себе жити й працювати.

Тут годилося б чекати від лісових бобрів якої-небудь западляни, підступу, зумовленого генами й сумнівним минулим, а бач, ні – в Аліковій історії, чим вона мене й привабила, не було затертих поворотів сюжету, лісові бобри таки справді переродилися й почали брати активну участь у житті суспільства. Мало того, дехто з них, найпрацьовитіші чи що, досягли неабиякого успіху в бізнесі й повідкривали власні офіси з персональними секретарками, мені це місце (5–6 секунд) найбільше подобалося. Закінчувався фільм об’ємною вакханальною сценою (20–25 секунд разом із титрами) якогось бізнес-ланчу десь на лісовій галявині, щоправда, радше схожій на бейсбольне поле, де поряд із біснесменами-лісовими бобрами сиділи бізнесмени-люди й пили безалкогольні напої, заїдаючи їх чизбургерами.

Історію про добрих лісових бобрів Алік увіпхав як рекламний ролик до щойно закінченого сайту однієї норвезької фармацевтичної компанії. Норвежці анімаційний витвір київських партнерів помітили надто пізно, коли вже їхній сайт офіційно запрацював, мало того, його рейтинг несподівано почав стрімко рости, а на розробленому Аліком форумі паслося безліч відвідувачів, соціальну приналежність яких вирахувати було важко, але фармацевтикою вони цікавилися щонайменше, розводячись, зазвичай, про спіритизм, сектантство чи просто паранормальні явища. Підозри посилилися після того, як однієї ночі на форум влізли представники однієї анархістської організації й довго радилися про варіанти безкоштовних перельотів рейсами норвезьких авіаліній, відтак сайтом зацікавилася поліція. Фармацевти уважно переглянули власну сторінку й висунули київським партнерам офіційне звинувачення, що ті, мовляв, зробили з їхнього сайту ідеальну принаду для даунів, гомосексуалістів і червоних, тільки не для фармацевтів, що порядний фармацевт на такий сайт і носа не поткне та що за такі речі слід було б збити з них хороші бабки як компенсацію, але оскільки гроші переводилися напівлегально й за жодною документацією не проходили, то постраждалі фармацевти пропонували компромісний варіант: київські партнери мали вибачитися, переробити все швидко й безкоштовно, а головне – дати по голові тому, хто увіпхав на їхню фармацевтичну вотчину ролик про добрих лісових бобрів.

Був скандал, Аліка позбавили премії і вихідних, хотіли взагалі звільнити, а потім зважено вирішили: раз він сам увіпхав туди тих траханих бобрів, то хай сам їх звідти й витягує. Алік нервував, багато курив, пив свій фруктовий чай і печально дивився за вікна офісу. Несподівано для всіх, хто його знав, він подав документи на стажування у Віденському університеті й так само, як Анна-Марія, прибув до чужої країни в пошуках професійного поступу й фінансової стабільності. Ми з ним разом пили, часто ходили по барах, влаштовували кількаденні алкогольні запливи за буйки, і ось під час одного з таких запливів я і познайомив його з Анною-Марією. Тепер у них обох, схоже, були проблеми.

Поговоривши ще деякий час про процесор, Алік насторожився, бо Анни-Марії ніде не було. Він запитально подивився на мене.

– А, – кажу, – ти до Анни-Марії? Вона у ванні. Ходімо.

Алік недовірливо підійшов до дверей ванної. Озирнувся на мене.

– А ти, – питається, – що, теж туди підеш?

– Ну, звісно, – кажу я, – ми ж друзі.

– Справді?

– Ми друзі, друзі, – намагаюсь я його заспокоїти, – у нас дуже гарні стосунки. Я теж