Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

Його це ще більш насторожує.

– Ну, жартую, – не витримую я, – припини.

Алік рішуче видихає повітря, контролює його все-таки, і відчиняє двері.

Анна-Марія бачить його перед собою і з переляку пірнає на дно. Алік швидко зачиняє двері.

– Слухай, – каже, – вона там гола.

– Хто?

– Анна-Марія.

– А, – говорю я після деякої паузи, – Анна-Марія так, гола. Вона миється, – пояснюю.

– Чому ти не сказав?

– Я казав.

– Ти не казав.

– Я казав. Гаразд, ходімо.

Я відчиняю двері й заходжу до ванної кімнати. Алік заходить слідом, вітається й не знає, де йому сісти. Анна-Марія вітається з ним і ніяково дивиться на мене. Я із задоволенням спостерігаю за Аліком: цікаво, де він сяде.

Алік топчеться на місці й не знає, як бути.

Гарна дуже ситуація виходить, я люблю такі речі, коли збирається якась компанія й усі поводяться як придурки, тоді розумієш, що ти не один такий, ось вони, очевидно, із симпатією ставляться одне до одного, у них навіть секс був, а однаково – не можуть спокійно й нормально порозумітися, обов’язково їм потрібно вчинити якусь байду, налити повну квартиру води, натягнути сюди комп’ютерних обрубків, божевільний світ, божевільна цивілізація, я б засумував, якби мені заборонили спілкуватися з моїми друзями.

– Сідай, Аліку, – кажу йому. – У нас є горілка. Будеш?

– У мене є шампанське, – говорить Алік.

– Ти що – завжди носиш з собою шампанське? – питаю я його.

Анна-Марія промовисто дивиться в мій бік.

– Ні, це я спеціально купив.

– А, ну покуштуймо.

Алік відкорковує своє шампанське, я приношу ще дві чашки «З днем народження», розливаю рештки горілки, ми випиваємо, потім я відразу ж наливаю в чашки шампанського і ми випиваємо знову. Западає мовчанка.

– Один мій знайомий художник, – починаю я, – любить говорити, що його від шампанського пучить.

– Як це? – не розуміє Анна-Марія.

– Ну, – говорю, – живіт у нього болить.

– А я зовсім не їм риб, – говорить Анна-Марія після паузи. – Ні креветок, ні крабів. Ні крабових паличок, – додає вона.

Усі знову замовкають. Мова – химерна річ. Щойно я сказав, що в мого знайомого художника болить живіт від шампанського, маячня якась. Треба йти додому, завжди так, розумію, що треба йти додому, натомість сиджу й слухаю всілякі байки. Що зробити, щоб усе це скінчилося?

– Аліку, – кажу, – Анна-Марія мій друг, розумієш?

– Розумію.

– Вам потрібно поговорити, розумієш?

– Про що? – лякається Алік.

– Не знаю. Про що? – питаюсь я в Анни-Марії.

Вона нервово курить і ненависно дивиться на мене.

– Послухайте, друзі, – кажу, – я з вами разом не трахався (Алік закашлявся), мені взагалі байдуже, що з вами буде. Ви, звісно, мої друзі, але поводитеся дуже дивно. Я вам узагалі тут заважаю.

– Мені не заважаєш, – холодно говорить Анна-Марія.

– Мені теж, – додає Алік.

– Ну, добре, – погоджуюсь, – але вам усе одно потрібно поговорити. Аліку, вона хотіла тобі щось сказати.

– Неправда, – говорить Анна-Марія.

– Правда.

– Неправда.

– Правда, – говорю я.

– Увімкни голосніше приймач, – несподівано просить Анна-Марія. Я підіймаю з підлоги мокрий приймач і кидаю його у воду. Вона скрикує й починає плакати.

Метелики злякано підіймаються вгору.

– Розумієш, – говорить вона сама до себе, – я завжди боялася лишатися вдома сама. У дитинстві мене мама завжди брала з собою на роботу, бо, коли мене лишали саму вдома, зі мною траплялися страшні істерики. Я рвала свої книжки, викидала у вікна одяг, била посуд. Словом, у мене здавали нерви. Я й тепер дуже боюся сама лишатися, розумієш? Я через це завжди вмикаю всюди світло, телевізор, приймач, ноутбук свій ніколи не вимикаю, я боюся, розумієш? І ось пару днів тому зі мною сталася така історія: я пішла на якусь виставу, виходячи, вимкнула всюди світло, після вистави ми з друзями зайшли в якийсь паб у центрі та й добре так вмазали, розумієш, я взагалі багато не п’ю, а тут щось настрій був паршивий, ось я й напилася. Приходжу додому, іду коридором, бачу – а в туалеті світло горить. Я відразу зрозуміла, що там хтось є, схопила на кухні стілець, принесла й підперла ним двері. Щоби звідти не відчинили. Сиджу й думаю – викликати поліцію чи не викликати. Сиділа так до ранку.

– А потім що? – питається Алік.

– Потім захотіла до туалету, вирішила-таки відкрити.

Ну, відкрила.

– І що?

– Нічого.

– А світло?

– А не було ніякого світла. Здалося мені. Я забула, як мій вмикач розташовано, коли він увімкнений, коли ні, ось і подумала, що він увімкнений, розумієш?

– Так, – розгублено сказав Алік.

– Я піду краще горілки куплю, – кажу я.

– Чекай-чекай, не йди, – просить Анна-Марія, – Аліку, скажи йому.

– Так, справді, – говорить мені Алік, – не треба горілки.

– Знаєте, – додає раптом Анна-Марія, – я пригадала одну історію…

…Мені чомусь запам’ятовуються здебільшого саме розмови, я часто не пригадую, хто саме вимовляв ті чи ті слова, за яких обставин, який у нього тоді був вираз обличчя, у що він був одягнений, проте слова я зазвичай запам’ятовую, дивно, не знати чому, я їх уже стільки пам’ятаю – цих чужих слів, уривків чиїхось розмов, чиїсь шепоти, вигуки, звертання, можливо, це взагалі найкраще, що є в цьому житті, мені інколи важко спілкуватися з моїми друзями, мені досить того, що вони мені колись говорили чи що вони говорили поміж собою, заводити з ними щоразу нові розмови для мене обтяжливо, я боюся, що щось зіпсується, щось буде сказано не так, і взагалі, спілкування з друзями – річ настільки делікатна, що краще її просто уникати, щоб нічого не зіпсувати. Я люблю просто сидіти й слухати своїх знайомих, адже серед них переважно трапляються люди невпевнені ані в собі, ані в тому, що їх оточує, розмови їхні мають химерне забарвлення, це навіть і не розмови, це наговорювання якихось лексем, які, на їхню думку, забезпечують їм перебування в цьому світі, вони ніби виправдовуються весь час перед кимось, хто наділив їх голосом. Коли мої друзі говорять, я можу слухати їх до безкінечності, добре усвідомлюючи, що насправді річ тут не в тому, що їм є що сказати, річ у тому, що мені є що слухати, отже, хтось, хто керує нашими голосами і нашими горлами, спілкується зі мною в такий спосіб, а ігнорувати його – просто нерозумно, бо, крім нього, до тебе по-справжньому взагалі нікому немає діла. Я сиджу й слухаю Анну-Марію, слухаю, як вона нервово переповідає якусь плутану історію, як вона не витримує й починає голосно плакати й освідчується Алікові в коханні, Алік розчулено щось їй шепоче у відповідь, вона далі ридає,