Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

співають, горді піонери Тіто, і їх запросили до Німеччини виступити на великому фолковому фестивалі, вони виступили, і половина з них, ясна річ, залишилися в Німеччині, але Анна-Марія встигла знайти у Відні якусь стипендію, вирішила далі вивчати фолк, приїхала, пожила кілька тижнів у гуртожитку, потім відшукала в місті давню приятельку своєї мами, та здала їй одну зі своїх квартир, і от Анна-Марія пережила у Відні зиму й успішно переживала весну, відвідувала час од часу якісь заняття, сумувала за Белградом, посилала мамі листівки та щодня, набравши повну ванну гарячої води, залазила туди й наспівувала фолк.

У кімнаті вогко й темно, над водою літають метелики, котрі невідомо як сюди потрапили, Анна-Марія виловлює врешті-решт з води свій приймач і викидає його на підлогу, мов мокру жабу. Метеликам, мабуть, жарко, Анні-Марії теж, але вилазити вона не збирається.

– Ну, що, – питаю я її, – чому ти мовчиш?

Я був одним із перших її знайомих у Відні. Власне, спочатку вона поселилась поряд зі мною, ми були сусідами, я допоміг їй оформити папери в банку й поліції, навіть годував її кілька днів бульйонами на спільній кухні, адже бабок у неї тоді не було й жерти вона теж нічого не мала, словом, ми друзі, у хорошому значенні цього слова, себто без сексу, без усієї цієї тягомотини, буває інколи й так, просто вона отака прибабахана, сидить собі у ванні, телефонує звідти – з ванної – своїм друзям, ось мені зателефонувала годину тому, попросила прийти, порадити, як їй далі бути, у неї, мовляв, серйозні проблеми.

Я, звичайно, приходжу, вона відкриває мені двері й біжить назад, уже звідти кричить мені «проходь, не стій там», я заходжу до ванної кімнати, сідаю на стілець і розглядаю метеликів над водою і розкислий загроблений приймач, що дохриплює собі на підлозі. Анна-Марія сидить по горло у воді, печально на мене дивиться, курить розмоклі цигарки й мовчить. І тут я її питаю:

– Ну, що, чому ти мовчиш?

– У мене проблеми, – починає вона й нервово затягується. – Вибач, звичайно, що я тебе витягла.

– Нічого. Вибач, що я не скидаю черевиків. У тебе тут вода.

– Так, вибач, тут приймач впав у воду.

– Хочеш, щоб я його відремонтував?

– Ні-ні, розумієш, у мене проблеми з твоїм знайомим.

– З яким таким знайомим?

– Ну, з твоїм компатріотом. З Аліком.

– А які з ним можуть бути проблеми?

– Він у мене закохався.

– Він же комп’ютерник, – чомусь сказав я.

– Ну, то й що – у мене не може закохатися комп’ютерник? – закашлялась Анна-Марія.

– Хороший комп’ютерник – ні. Вони егоцентричні, їм не до того.

– Значить, Алік – поганий комп’ютерник, – поважно сказала Анна-Марія.

– Він мій приятель, – заперечив я. – І земляк.

– Ви з ним поруч живете?

– Так. Наші міста поруч. П’ятсот кілометрів, розумієш?

– Він учора зателефонував і сказав, що кохає мене.

Що тепер робити?

З нею завжди такі проблеми, вона весь час скаржилася, їй то контролери в трамваї освідчуються, то старенькі панянки в опері, вона, зрештою, мила жінка, з наївним обличчям і гарними грудьми, ось і мій приятель Алік щось собі надумав, я їх, до речі, сам і познайомив зовсім недавно, ми сиділи в якомусь клубі, зібралися просто ввечері, сиділи, пили, вони з Аліком швидко набралися, почали щось співати, ну ось, а я тепер маю все це вислуховувати.

– Ну, – питаю, – а він тобі подобається?

– Не знаю, – говорить Анна-Марія, – у нас був секс, і мені не сподобалося.

– У вас був секс?

– Так, розумієш, я не надто й хотіла, але так сталося.

– І що?

– Ось про це я й хотіла з тобою поговорити. Розумієш, мені це не зовсім сподобалося.

– Це що – був твій перший секс?

– Ні, я про інше. Розумієш, він весь час ритмічно так дихав. Я його питаю «що ти робиш?», а він говорить, що відтягує, значить, свій оргазм і для цього намагається контролювати дихання.

– Цікаво, ніколи про таке не чув.

– Та почекай. Ну в нього дихання, окей. А мені, як ти думаєш, приємно?

– Не знаю, – чесно сказав я.

– Таке враження, – веде вона далі, – що займаєшся самбо. Тільки без одягу.

– Без одягу, мабуть, незручно.

– Що незручно?

– Ну, самбо займатись.

– Ось. І я не знаю, що мені тепер робити.

– А ти, – говорю я, – не пробувала йому сказати, аби не дихав?

– Ну, як я це зроблю? Що, я йому скажу: «Не дихай»?

У мене таке вперше.

– Слухай, – намагаюсь я її підтримати, – урешті-решт, Алік хороший хлопець. Комп’ютерник. Він тобі може яку-небудь програму зробити. Сайт.

– Мені не потрібен сайт, – Анна-Марія топить бичок у воді й одразу розкурює нову цигарку. – Я його боюся. Раптом він якийсь божевільний. У вашій країні там усі божевільні.

– Звичайно, – погоджуюсь я, – починаючи з президента.

– Слухай, ти маєш із ним поговорити, – тихо, майже пошепки каже вона. – Ти знаєш його, ти знаєш мене, він тебе послухає.

– І що я маю в нього спитати? Чому він контролює своє дихання?

– Ні, взагалі поговори з ним, чого він взагалі від мене хоче. Поговориш?

– Гаразд, – погоджуюсь я, – якось при нагоді обов’язково. Зачиниш за мною двері?

– Чекай, – кричить вона й хапає мене за руку, оббризкуючи теплою піною, – не йди. Ти маєш поговорити з ним просто тепер!

– Він що – під водою чи що?

– Він зараз прийде.

– Може, ти одягнешся?

– Ні-ні, я залишуся тут, тут мені спокійніше.

– Ага, – кажу, – головне пірнай глибше – там він тебе не дістане. У тебе пиво є?

– У мене є водка. Візьми на кухні.

На кухні справді є надпита пляшка горілки, але немає ніяких склянок, тільки чашки, на яких написано «З днем народження», я беру чашку, іду назад, наливаю Анні-Марії. «Ну, – кажу, – з днем народження!» Вона нервово випиває, закашлюється, утрачає рівновагу й іде на дно. У цей час у двері дзвонять. Я йду відчиняти.

До кімнати заходить Алік, тягнучи за собою, ніби важку рибальську сіть, ранкові голоси зі сходів і свій персональний запах комп’ютерника. Справжнього комп’ютерника завжди можна впізнати за запахом, цей запах важко з чимось сплутати й неможливо набути просто так, не долучившись до клавіатури. Я думаю, вони пахнуть майкрософтом.

Алік тримає в руках шкільний помаранчевий наплічник і гризе китайську вермішель швидкого приготування.

Вермішель годилося б, мабуть, кинути в гарячу воду, проте Алік гризе її просто так, як гренадери в есесівських дивізіях гризли свої галети, займаючи влітку 41-го чергове напівсонне містечко на Східному фронті.

Алік вітається, говорить, що радий мене бачити. Пошепки додає,