Богдан Вікторович Коломійчук - Візит доктора Фройда

— Але ж і ви про них дізналися, пане Вістовичу. Таке не приховати від фахових поліцейських.

— А як щодо вас? Чому ви раптом також вирушили до Бродів, пане Фройде?

— Цю поїздку я запланував давно, — дещо різко відповів той. — У мене свої, даруйте, особисті причини.

— Зважаючи на обставини, вам доведеться ними поділитися, — в тон йому сказав поліцейський. — Надто вже дивний збіг. Ми стежили за Німандом і раптом вистежили ще й вас.

— З Бродів родом моя мати, — вже спокійніше відповів доктор. — Ніколи не був у цьому містечку... Тому це справді збіг, комісаре. Яких би потаємних причин ви б зараз не дошукувалися.

Перечекавши візит кондуктора, який пропонував пасажирам чай, Вістович сказав:

— Користуючись правом поліційного комісара, пане докторе, прошу вас не виходити за межі цього купе аж до станції в Бродах.

— Як скажете, комісаре, — спокійно відповів Фройд.

Вістовича його тон, в якому було заховано відверте знущання, починав дратувати. Звівшись на ноги, поліцейський рвучко вийшов з купе, промовивши вже за дверима: «Сучий син».

Перейшовши два вагони, комісар зустрівся з Самковським.

— Як наш клієнт? — запитав він у нього.

— Все гаразд, — відповів той, кивнувши на зачинене купе.

— Хто з ним там?

— Нікого, він сам.

— Чудово. Візьмемо в Бродах на пероні.

Підлеглий кивнув. Робота звична, не вперше.

Коли потяг зупинився, поліціянти першими вийшли на перон. Тепер слід було підстерегти Німанда і акуратно, бажано без зайвого галасу, його заарештувати. Втім з вагона вийшли всі пасажири, а Німанда не було. Перезирнувшись, поліціянти кинулись досередини. В купе їх чекало несподіване і страшне видовище: головою донизу там звисав закривавлений труп Німанда. Крізь розірвану сорочку виднілися жахливі ножові рани, з яких на підлогу щедро сочилася кров.

— От падлюка... — видавив із себе Самковський.

Комісар кинувся до кондуктора:

— Хто сторонній заходив у це купе?

— Я нікого не помітив... — розгублено пробелькотів той.

— Добре згадайте, чорт забирай! Той чоловік не сам зарізався...

— Я... я... треба подумати...

Вістович махнув на нього рукою і вискочив з вагона. Пасажири потяга з перону прямували на двірцеву площу, де на них чекали брички візників. Інші, хто не мав надто важкого багажу, або хотіли заощадити, йшли в місто пішки. Цілком можливо, що серед них — убивця, який щойно жорстоко розправився з Німандом. Ця думка доводила Вістовича до шалу. Він приглядався до кожного обличчя, до кожних рук. Чорт забирай, не можна було вчинити таку масакру і не забруднитися. «Високого зросту, схожий на клерка, пошкоджений вказівний палець», — вертілося в нього в голові. Людські постаті мерехтіли перед ним, як у калейдоскопі, від чого до горла підкочувалась нудота.

Врешті, серед цього людського мурашника Вістович запримітив високу чоловічу постать у зимовому плащі з високо піднятим коміром. Чоловік стояв напроти брички і дещо незграбно намагався дістати з гаманця гроші, щоб заплатити візникові наперед. Очевидно, той відмовлявся везти без попередньої оплати. Комісар рушив до нього, поступово пришвидшуючи крок. Запримітивши Вістовича, чоловік звів на нього холодний погляд і сердито промовив:

— Прошу вибачення, добродію, але ця бричка вже зайнята. Нею поїду я...

— Якщо заплатите, пане Віргоффе, — буркнув візник.

— Зараз, зараз, бісова твоя душа, — відповів той і знову почав возитися з гаманцем.

Як виявилось, чоловік тримав його лише однією рукою і, притискаючи до грудей, намагався дістати звідти монету. Ускладнювалося все тим, що це була ліва рука.

— Дозвольте допоможу, — хижо поглянувши на гаманець, мовив візник.

— Я тобі не вірю, скурвисину, — відрубав той і, схоже, мав рацію.

— Де інша рука? — запитав Вістович.

І візник, і невдаха пасажир одночасно звели погляд на комісара і від душі реготнули.

— Підтер смерті сраку, — хриплуватим голосом відповів той, кого назвали Віргоффом, — під Садовою[21]... А вам яке діло?

— Ви знаєте цього чоловіка? — запитав комісар у візника.

— Чи знаю я його? — випалив той. — Чи знаю я пана Віргоффа? Авжеж знаю! Я знаю кожного, хто мені заборгує...

— Стули пельку! — перебив його Віргофф. — Зараз заплачу і за минулий раз... Я не лишаю боргів.

— Аякже.

— Заціпся, кажу!

Однорукому врешті вдалося добути з гаманця дві монети по двадцять галерів. Жбурнувши їх візникові, чоловік промовив:

— Тримай, селюче! Маєш навіть наперед, якщо наступного разу буду п'яний, а ти, курва, не повіриш офіцерському слову.

— Оце інша справа. — подобрішав той і розвернувся на своїй лаві обличчям до дороги.

— То що вам треба, добродію? — перш ніж сісти, запитав однорукий ветеран.

— Нічого, — відповів Вістович.

— Розвелося тут цікавих, — пробурмотів той, залізаючи в бричку. І вже зсередини гаркнув візникові: — Їдь давай, ледацюго!..

Бричка рушила з місця, першим ділом втрапивши колесом у калюжу і щедро покропивши Вістовича бризками брудної води, проте він, здавалось, цього навіть не зауважив. Мов зачарований, комісар дивився услід. Йому раптом пригадалися слова доктора Тофіля про те, що найбільша насолода для Упиря спостерігати за безсиллям поліції. І, очевидно, зараз Упир спостерігає за ним... Вістовичу навіть здалося, що він відчуває на собі його тяжкий насмішливий погляд.

Звісно, йому є чого насміхатися. Подумати лишень, вбити головного підозрюваного просто під самим носом у поліцейських. Занадто просто було б для нього, якби Німанда схопили і віддали під суд. Упир хоче, щоб його шукали. Йому вкрай необхідно демонструвати свою зверхність. Мов пекельний гросмейстер, що, відчуваючи свою перевагу над суперником на шахівниці, раптом прибирає з неї одну зі своїх найсильніших фігур.

«Де ж ти зараз, сучий сину? — подумки мовив комісар, озираючись довкола. — Звідки спостерігаєш за мною? Який буде твій наступний хід?»

— Агов, це ви пан комісар Вістович? — почув він голос позаду себе і озирнувся.

Перед ним стояв невисокий міцний вусань у поліцейській формі.

— Так, я.

— Штабс-капітан Козуб, — козирнувши, представився той. — Мені наказано не відпускати потяг, доки пан не дозволить.

— За кордон? — перепитав чомусь Вістович.

— Так, до Києва.

— Думаю, в потязі ще працює мій колега Самковський.

— Так, опитує пасажирів.

— Тоді ходімо до нього.

— Що накажете робити з трупом? — вже на ходу запитав штабс-капітан.

— Відправте до Львова. Я хочу, щоб його оглянув