Мирослав Іванович Дочинець - Синій зошит

він витяг із укопаної в землю сулії темного вина і припросив: «Цяпнемо на душу крапелину ради познайомства. Друг мого сина — мій син». У такому батьківському благоволенні він провадив зі мною довгі, ситні для розуму й душі, вечори, бо Отар відлучався на високе пасло. Ми й вечеряли рядочком його «дідівською стравою» — підвареним буряком із жменькою пророслої пшениці. Приправлялося те лляною оливою, винним оцтом і насіченим розмарином. «Бурякові і розмарину, де зустрінеш їх прорість, уклонися, — напучував мене. — Вони подовжать і загладять твоє вікування». Ще була присмажена на вогні скибка хліба, натерта часником і помідором. Запивалося квасним молоком буйволиці. Батоно Іраклій був певен, що завдяки такій їжі всі вони й живуть до ста і більше літ.

А ще — завдяки непоспішливій вдачі. «Хто пізнав сей світ, той нікуди не спішить. Спокій і терпіння — два коні, на яких наш дух перейде всі кола юдолі земної. Лише до того чоловік не звикне і лише те не видержить, чого Бог не пошле…»

А ще — праця на землі. «Земля подовгу держить на собі того, хто їй годить».

І ще три речі заклав у мій пожиток мудрий давнішній чоловік. «Не рахуй того, що робиш, — се обкрадає снагу». «Викохуй у собі чутливу природу: безпомильно вгадувати зло і безпомильно прилучатися до добра». «Наливаєш — не переливай через край. Все добре до міри, а насолода — й поготів».

Увесь день ще кріпкий старожил порався у винниці чи в саду. Був він тихий і лагідний. Чоловік маліє перед горами. І не дере носа, бо перед ким і перед чим?! Хатчина стояла при дорозі, і старий щоранку клав під ворітницю жбан води — щоб подорожній міг напитися. А в недільний день — вино. Зізнавався, що за життя не вдарив навіть худобину лозиною, а коли їхав верхи біля цвинтаря, зауважив я, злізав із коня. Сам смерті не боявся, своєї. Казав смішковито: «Не біда вмерти. Біда — залишити вдовицю».

…Літ десять по тому, при експедиції, навідав я могилу поважного батоно Іраклія. На могильному камені поселяни вибили: «Мир праху доброго чоловіка, доброго і слабого, як чоловік». На вгрітому вересневим сонцем горбику слався розмарин.

Сі тихі, низенькі горбики, подумав я, під кінець рівняють і єднають усіх горян — і Карпат, і Кавказу… Наші послідні вершини.

Що я знаю «такого»…

Досвід первовидження направду дає знаття, які пояснити тяжко. Та чи й треба? Отже, що я знаю «такого»…

Знаю, що в лісі залізо іржавіє вдвічі скоріше…

Коли гримить грім, треба покласти камінь на голову хворого…

Коли ведуть коня за собою, не дивляться йому в очи…

Треба остерігатися проковтнути котячу шерсть…

Тим, хто вмер на чужині, пам’ятники слід класти при дорозі…

Блискавка не одна б’є, а в парі…

Якщо при тобі є золота річ, ти спритніший на ноги і руки…

Чекання зістарює очи і їсть серце…

Вночи граду не буває…

У важкі роди треба стрілити біля вуха родильниці…

Найбільші змії народжуються з блискавицями…

Не можна перебивати людей, які тобі лестять…

Раз у році треба побувати там, де ще не був…

Не мож довіряти тому, хто цілується з розплющеними очима…

Не мож стріляти із зброї, набитої не тобою…

Вдача пса пізнається по хвосту, коня — по вухах…

Жінки не люблять, коли в них вільні руки…

Перед загибеллю на мурасі крила виростають…

За очима, як за склом, ще одні очи — головного взору…

Ряснота грибів — до війни…

Віночок м’яти на голові освіжає мозок. Гілочка під подушкою — віщий сон…

Над чужими снами не гоже сміятися…

Із землею треба бути ніжним, як із живою істотою…

Готувати їжу слід за своїми рецептами…

Коли говориш неправду, говори коротко…

Випадкових збігів не буває…

Жінка спускається з гори боком…

Звіра, що був поранений і вижив, тяжко вполювати…

Видихаючи — видихаємо минуле, вдихаючи — вдихаємо будучне…

Дуже важливо знайти людину-оберіг, яка буде з нами завжди подумки…

Сова, яка мовчала

Чудесне зцілення дорогою не підлягає для мене сумніву. Видів не раз, як дорога вертала смак життя і саме життя, коли вже й доктори відреклися від хворого.

Дорога — то рівномірний рух, освіжаюча змінність простору, втеча від часу, приволля воздухів, новизна стріч.

Ворона — хитра і сторожка птиця. Добуваючи поживу, щохвилі скидає голову, озирається. Хитра, а не розумна: коли хочеш бути непримітним — се кидається в очи.

Не бійся просити — інакше як будеш дякувати?!

Корова носить два запахи — молока і гною. Годувальниця, що годує людину і землю.

Навіть жебраки похваляються своїм інструментом. Що більше палиця погризена псами, — тим більше старець виходив світу.

В минулому житті кождий був якоюсь звіркою чи птицею. Так казали голди, з якими я промишляв у ломах Уссурійського краю. І мене розпитували. Я одказував, що, либонь, був качкою… Дуже вже воду честую. А ще, за малолітства, дуже шкодував сю птицю взимі. «Чому, солодкий, ревеш?» — журилася, бувало, мамка. «Бо качечкам студено в лапки…»

Хтось був левом, хтось орлом чи лебедем, а я — качкою. Мене розуміли, бо птиць у тайзі шанували. Коли хтось умирав, голди казали: «Птиця душі його врешті вирвалася з клітки і врадувано полетіла на волю, до райських озер».

Ліс і тепер зо мною. Правда, більше в провидінні спогадів. Незбагненно файний ліс уночи, в священнодійстві трьох чародіїв: місяця, воздуха і земного віддиху. Краса животворна. Княжа вотчина.

Хоча ліс, один лише ліс, — без князів.

Приказка про сову. Її почув я від познаймого німця в таборі. «Жила-була стара сова. Що більше вона жила — тим більше вона знала. Чим більше вона знала — тим більше вона мовчала. І чим більше вона мовчала — тим більше вона знала».

Се направду мудро. Чоловік говорить — час сміється.

Ще про мовчання. Зерно зроджує хліб. Дощ зроджує траву. Камінь зроджує дім. А слова родять слова…

Сорок тисяч літ мовчать мертві. А ми все говоримо, говоримо…

Бійся звикання. Не допускай у звичку нещастя.

Поспішай устигнути. «Завтра» прийде раніше, ніж мине «сьогодні».

Уникай переситу. Лише голодний знає розкіш смаку хліба.

«Діду, Бог є?» — питає моє доскіпливе дівчатко.

«Є, дитино, є».

«Де