Мирослав Іванович Дочинець - Синій зошит

як схоче; а якщо служиш Богу так, як він хоче, тогди Господь заплатить тобі, як ти хочеш. Один святий чоловік сказав.

Наше земне життя не може бути цілком щасливим, бо не є небом; але не може бути й цілком нещасливим, бо не є жертовною дорогою до неба.

З душею, але без Духа, — тогди ти наче з порожньою торбою ходиш і чекаєш, коли хтось укине до неї щось доброго. Той, хто прийняв Духа, вже сам ділиться Ним із иншими.

«Чого найбільше хибить українцям?»

«Найточніше на це відповів найперший українець — Шевченко: єдиномислія і братолюбія нам бракує. Через незгоду, розпорошення сил можуть упасти найбільші народи. Прикро, але серця українців ідуть одні проти одних, тогди як мали б злучатися проти зла і кривди. Проте я вірю, що прийде час — і поодинокі патріотичні групи злучаться в єдиний національний здвиг і витягнуть державу з вікового поневолення.

«Посійся не словом, а розумом, ниво!» Той же Тарас Григорович закликав.

«Що буде з нами завтра?»

«Те, що ми закладаємо нині. Вже зараз, і кождий із нас».

Віщування погоди

Жаби скачуть по дорозі — на дощ.

І коли птиці обскубуються — теж на сльоту.

Кріт риє на теплу і вогку годину.

Ранній дощ, як і жіночий плач, довго не держить.

На мокро павук рве свою сіть.

Раки перед дощем жваві, скачуть у воду.

Черлені хмари перед сходом сонця — на дощ. А також коли хмари тягнуть громадою горі.

Каня високо літає і плює — дощ просить.

Ворони під стріхою сидять — на довгу мокву.

Ластівки дуже високо літають — стягнуть хмари з громами.

Дощу сподівайся, коли сонце черлено заходить із пасмами.

Також на дощ: ворон купається, жайворонки літають громадою, горобці купаються в поросі, кури хвостами крутять, хрущі гудуть увечері, кіт миється, зелена жаба крюкає, неповний місяць косо стоїть.

І коли: роса скоро пропадає, тумани кубляться, черви виходять із землі, мухи і блохи нестерпно докучають, пчоли впорожні вертаються, дзвони і шум води чути здалеку, гори димлять, мраки відгонять паленою соломою, хворі кости кришить, по заході сонця небо мідяне, довгі вечірні сутінки, місяць блідий і роги тупі, вітер тягне з полудня, місяць не показується три ночи, звізди великі і тьмаві, дим стелиться по землі, камінь і сіль самі від себе мокріють, сажа в коминах паде — все провіщає дощовицю.

Запалений місяць — на вітер.

Огень дуднить і палаюче дерево тріскає — буде вітряно.

Павуть стягує сітку — чекає вітер. Волоче здобич до гнізда і густо обсновує — на хмаровиння.

На вітряну годину місяць великий і черлений, а ріжки чорняві. А звізди ніби рухаються.

Рясна роса, густа заморозь — красна година буде.

Добру погоду віщує ясний місяць із острими берегами. Її показують і ясні звізди, що блиском миготять.

Кішка стіну шкрябає — на мороз.

Восени горобці громадою сходяться і голосять — на сніг.

Коли миші високо гніздяться — великий сніг буде.

Восени густо павутини — буде добрий урожай.

Те ж віщує і звіздяний Святий вечір.

Много гриба — мало хліба.

Якщо навесні перший грім прийде з півночи, чекай урожайне літо.

В новоріччя густий іній на деревах — густо буде овочу.

Миші лізуть під стогами в землю — люта зима гряде.

Серед зими вода в потоці нараз потепліє — велика студінь паде.

Проти холоду свиня солому на собі несе.

Файно терен цвіте — довго цвісти морозам.

На дубі жолудь уродив — м’яка зима буде.

Много павуччя — довга осінь і тверда зима.

Красний час на Успіння — красна буде осінь.

Що більше мух — тим довше літо.

Якщо береза рано зазеленіла — буде сухе літо.

Якщо майові хрущі покажуться зарано — чекай сльотаву яр.

Се потверджують і ранні жайворонки, що низько літають.

Слимаки в полі — морозів уже не буде.

Хмарний май — студений юній, рік буде добрий на сіно і плохий на жито.

Весною дощ парить — восени мочить.

Кождий із нас — носій своєї новини

Бував я і в лісах Виговського краю, що не знали сокири. Знався зі старовірами, кріпкими христолюбцями. За «ясну голову і чисте серце» були вони до мене прихильні. Казали: «Душевна наука не світська, на все має відповідь. Без пояснення тебе не залишимо. Якщо своїх книг не стачить, пошлемо до відрубних скритників…» І я подячно приймав; хіба міг їм сказати в очи, що прийшов сюди не із запитаннями і не за відповідями, прийшов — щоб від них одійти. Прибув за спокоєм серця, який старовіри стерегли тут, у правічних пущах. Посеред дерев, каміння і води. І мали благість днів і трудів, чисті, як аркуші. І я їх мав. І називав се одним словом — Лад.

Люблю Кавказ. Може тому, що горяни по всіх горах чимось схожі. Але ті таки осібні: віє від них свіжістю і щирістю, чистотою і силою. І твердістю. На коліна кавказець стане лише перед Богом і жінкою. Хіба ще — перед квіткою, бо серця мають ніжні й відкриті. Раді одне одному. Коли сходяться в горах верхівці, то вітаються: «Хабар бар?» — «Бар». Себто: «Новини є?» — «Є». Крім зброї, кожен носить якусь новину, якесь знаття. І ділиться з иншим. І слухає, і радиться. І, збагачений, іде далі.

В долинних, пустельних землях здоровкаються вже йнакше: «Чи цілі руки й ноги? Чи здорова худоба?» Які заголовні цінності в людей, такі й вітання їх. Наш поклін, либонь, наймудріший: «Слава Ісусу!» Бо з Ним усе в нас ціле і цілісне. Все на своєму місці, коли на першому — Бог. І ми несемо у світ Його заголовну благу новину: любов править світом.

Кождий із нас — носій своєї новини.

Приятель мій сердечний, кахетинець Отар, потяг мене волоком на гостину у свої родинні креси. І я не пошкодував за сю візиту. Прожив там добрий місяць, ділячи глиняну хижку-топтанку з його батьком — поважним батоно Іраклієм. «Вік мій, — посмішкувався старець, — ще молодецький, як на наш рід. Маю яких сто без трьох літ…»

Першого ж вечора