Брати Капранови - Забудь-річка

Святослав не заперечував, бо тої книжки не читав. Але дивувався про себе — чому минулого року бережанські «саботажники і спекулянти» дрова та харчі до міста возили, і так возили, що усім вистачало. А зараз раптом припинили. Можливо, справа зовсім не у саботажниках?

Павло, до речі, отримував на свій комсоргівський пайок дрова зі спеціального розподільника — не аж так багато, але це дозволяло підтримувати сяке-таке тепло у квартирі. Продукти хлопець також отримував. Отримував і одразу віддавав на спільну кухню — він був зворушливо щирим і відданим у родинних стосунках попри їхню умовність, бо все-таки був братом аж у третіх. А може, це було відповіддю на таке само щире і сімейне ставлення з боку Святославової матері — пані Марії. Вона відверто жаліла свого небожа, позаочі називаючи його бідолашним сиріткою.

Проте однієї комсомольської пайки на всіх відчутно не вистачало. До того ж Софія годувала грудьми малу Марічку, а це потребувало особливих продуктів. Святослав цілоденно бігав містом, шукаючи приробітку, але репетитори наразі нікому не були потрібні. Усе більш- менш цінне з хати вже проміняли на чорному ринку. І якщо надії на те, що зима рано чи пізно все-таки закінчиться, трохи зігрівали, то звідки за нових порядків у місті мають взятися харчі, Святослав навіть уявити собі не міг. Бо якщо навіть ратуша, перлина і гордість міста, сьогодні перетворилася на холодний привид з вибитими вікнами та трубами «буржуйок» у них, якщо площа перед нею, яка у старі часи слугувала місцем зустрічі усіх з усіма і завжди вражала чистотою, нині являла собою суцільний замет із протоптаними, майже пташиними стежками та жовтими плямами сечі по обидва боки від них, то звідки візьмуться харчі? Адже ці люди навіть сніг не можуть прибрати чи потреби свої відправляти у відповідних місцях.

Павло ж усі надії покладав на відновлення навчання:

— Відкриють школу. Я тебе учителем рекомендую.

— Який з мене вчитель? — відмахувався Святослав.

— Нормальний, — чи то всерйоз, а чи жартома переконував родич. — Я тебе в комсомол возьму, одразу станеш луччим, чим всі ваші польські «професо-ори».

Святослав у відповідь тактовно відмовчувався, пані Марія сумно хитала головою, а Софійка лише зиркала і все своє невдоволення висловлювала чоловікові вже наодинці. У глибині душі хлопець дуже скептично ставився до власних учительських перспектив, особливо враховуючи, що у місті всі знали: Ліщинські — родина сотника УНР. А чутки про те, що арешти, початі з поляків, доходили й до українців, давно вже ширяли Галичиною.

Дедалі частіше у розмовах спливало ім’я старого гімназійного приятеля — Степана Шагути, який збирався був відсидітися у рідному Пліхові, невеличкому селі побіля сусідньої Урмані. Так чи йнак думки кружляли навколо нього — бо це був той самий «сільський родич», про якого узимку сорокового року мріяла більшість бережанських міщан. Ну нехай не родич, але близький гімназійний приятель, з яким разом з’їдено чимало солі.

Тож врешті-решт на родинній нараді Святослав поставив питання руба: треба їхати до Степана — по-приятельськи просити притулку. А там вже, як вийде. Принаймні нічого не втрачаємо. Коли щось не складеться, завжди можна повернутися.

Мати заперечила:

— Я не поїду. Твій приятель не мільйонер. Це буде занадто, якщо приїде стільки людей. Їдьте ви із Софійкою та Марічкою.

— То є неможливо! — гаряче заперечила Софія. — Як ви тут самі залишите си?

— Тьотя Маша буде не сама, — втрутився раптом Павло, який мимоволі став учасником наради. Він підійшов і взяв тітку за руку. — Я буду з нею.

Жінка із вдячністю стиснула долоню небожа:

— Ми не пропадемо.

— Нехай, — наморщив чоло Святослав. — Тоді зробимо так: я влаштую Софійку з Марічкою, а сам повернуся. — І завбачливо, щоб позбавити аргументів, зауважив дружині. — Ти мусиш їхати заради доньки.

Софія від безсилля закусила губу — бо й справді не мала іншого виходу.

І тут раптом знову озвався Павло:

— Тобі теж не варто повертатися, — сказав він тихо.

— Мені? — не зрозумів Святослав.

Павло кивнув:

— Тобі, — і ще більше стишив голос. — Зугаєвича взяли. Слідуючим може бути хто завгодно.

— Куди взяли? — не зрозумів Святослав.

— Туди, — пояснив Павло.

Тепер і до Святослава дійшов зміст почутого. Він здивовано звів очі:

— Не може бути! Цуга?! За що?

Цугом гімназисти називали українського викладача німецької Івана Зугаєвича — людину легендарну через свою фанатичну відданість навчальному процесу. Учням він рекомендувався виключно як Йоган Зугаєвич фон Доліва і це було останнє, що від нього чули українською. Цуг був вимогливим до дрібниць, а під час контрольних, щоб не списували, ставив своє крісло на вчительський стіл і так з висоти оглядав клясу, примушуючи учнів вільну ліву руку тримати піднятою догори. Але попри це він користувався незмінною повагою гімназійної братії усіх поколінь. Можливо через те, що випускники і навіть ті, хто залишив гімназію передчасно, добре вміли не тільки читати й спілкуватися німецькою, але навіть думали нею.

І таку людину арештували? Чим він може зашкодити новій владі?

— Вони беруть не за що, а за рознарядкою, — так само пошепки і для чогось озираючись, зауважив комсорг. — Раніше рознарядка була тільки на поляків. Тепер приходить і на українців. Класових ворогів.

— Класових ворогів... — повторила пані Марія. — Це я вже колись чула.

— Мені страшно, — сказала Софійка і притулилася до чоловікового плеча.

— Їжджай до свого Степана і сиди там тихо, як миша. Я тьотю Машу не кину, не бійся. На мій пайок і оклад ми продержимся. Ну й тебе попереджу, якшо шо.

— Якщо що? — стривожено поцікавилась Софія.

— Якщо за когось з вас візьмуться, — якось по-буденному пояснив Павло. — Я знаю, як це відбувається. І що робити, теж знаю.

— Святку! — здивовано витріщився на однокашника Степан Шагута. — Ти?

— Пустиш? — Святослав Ліщинський відступив від присадкуватих дверей, щоб господар побачив усю родину — Софійку з донькою на руках та зав’язані у бесаги клумаки з речами на снігу перед хвірткою.

Сани, що везли їх від Бережан, зупинилися біля повороту на Пліхів. Зупинилися, бо повороту як такого не існувало. Там, де він мав бути, розляглася осяйна снігова цілина, яку довелося долати пішки, провалюючись мало не по коліна. Лише тепер міський житель Святослав оцінив