Брати Капранови - Забудь-річка

— От побачиш, Ляночко, просто так це не минеться. Польського ж президента вбили?

— Мамо, це була аварія літака.

— Знаємо ми ці аварії. Кагебісти вміють усе організовувати. Хіба ні?

— Та хоч би вони й нашого вбили. Нічого страшного. Чим владі гірше, тим людям краще, так, Степане?

Той мовчки кивнув.

— Ага! Вб’ють його, аякже! Це такий кліщ, що як увіп’ється, то не відірвати, тільки з кров’ю, — філософськи зауважила мама і тут-таки помітила, що тарілка гостя злочинно спорожніла. — Давайте ще голубців підкладу?

— Дякую, загодуєте ви мене до смерті.

— Та де там? Від пари голубців ще ніхто не вмирав.

Крекнувши, він приречено взявся за нову порцію.

— Ой, як я люблю, коли людина добре їсть, бо моя оце з дитинства над їжею носом крутить, оце ж і виросла така, у чому тільки душа тримається, глянуть нема на що…

— Мамо! — гаркнула Уляна. — Що ти мелеш?

Степан посміхнувся у вуса і, відклавши виделку, обійняв Уляну за стан.

— А що я мелю? Я ж нічого не сказала. Тільки що в дитинстві. Так це ж хіба що?

— Мамо!

— Я піду покурю, — підбив риску під дискусією Степан. — Звиняйте, але маю вже таку погану привичку.

— Та куріть на здоров’я! — бовкнула вчергове мама, сплеснувши руками.

Уляна, хоч і розлючена цими ідіотськими зауваженнями, все-таки промовчала, опустивши очі, а коли підняла їх, побачила, що мама прикипіла поглядом до дверей вітальні, в які вийшов Степан.

— Що ти там видивляєшся?

Мама щось пробурмотіла сама собі, а поті запитала:

— Хто він?

— Моряк, — знизала плечима Уляна.

— Вуса сиві, — зітхнула мама.

Уляна нічого не відповіла.

— Ой, доню-доню… Як любила казати твоя бабуся, старі люди бачать гірше, але більше… Але хоча б прізвище його ти знаєш?

Ну скажіть, чому матері завжди дорікають дочкам помилками юності? Неначе самі безгрішні. Проте Уляна гостро відчувала свою близькість до мами, до рідної хати та родини, тому вже не хотіла сваритися і сказала просто:

— Знаю. Степан Шагута.

— Степан Шагута… — замислено повторила мама, а потім ще раз, — Степан Шагута. Мій батько, а твій дід, пішов на війну саме під цим іменем.

— Тобто? — не зрозуміла Уляна.

— Степан Шагута.

— Зачекай, ти ж казала, що твій батько — Святослав Ліщинський. Що він пропав безвісти.

— Так, — мама опустила руки на коліна і заплющила очі. — Все правда. Святослав Ліщинський. Але безвісти він пропав уже як Степан Шагута.

* * *

Зима 1940 року видалась морозяна. Бережани засипало снігом по самі вікна. Нові радянські порядки чомусь передусім призвели до зникнення двірників. Хідники тепер ніхто не прибирав, і вітер намітав на них величезні кучугури, примушуючи перехожих емігрувати на заледенілу дорогу. Щоб розминутися з машиною чи возом, часто доводилося заходити у самий сніг — дяка Богові, в морози їздунів було небагато.

Слідом за двірниками зникли дрова. Раніше Святослав ніколи не замислювався, де вони беруться, бо як потрібні дрова — ідеш на базар і купуєш, хоч мішок, а хоч цілий віз. Проте радянська влада взялася безжально боротися зі спекулянтами, базари не працювали, а отже й дрова селяни до міста на продаж не везли.

Не везли, до речі, не тільки дрова. Не чекаючи від нової влади нічого доброго, селяни тихенько сиділи по своїх хатах разом зі збіжжям, городиною, м’ясом-молоком, птицею та яйцями. Торгувати на базарах, наражаючись таким чином на конфіскацію, вони не наважувалися, а здавати продукти за безцінь до націоналізованих комуністами колишніх українських крамниць та польських склепів не хотіли.

В результаті місто залишалося промерзлим і голодним, а кожен міщанин, який не мав родичів у сільській ґміні, чи як то казали по-новому, районі, чорно заздрив щасливчикам, що змогли вирватися з промерзлого міста і десь там на теплих пічках запихалися тепер свіжими яйцями і заливалися молоком — бо ж кури несуться, корови дояться, і усе це треба десь дівати.

Крамниці та склепи тепер було перейменовано на гастрономи, і вони дивували корінних мешканців порожнечею полиць, а також купами смердючої риби — тюльки й тарані — яка громадилася просто поверх прилавків. Попервах цілком природно гидуючи і називаючи то всьо презирливим галицьким словом «свинство», міщани врешті-решт вимушені були вчитися розмочувати суху рибу для їжі, а чи то варити з неї юшку, виявляючи чудеса винахідливості, аби позбутися нав’язливого запаху. Святославові навіть здавалося, що усе місто просоталося тепер тягучим смородом несвіжої тюльки.

Іншим джерелом виживання міщан був чорний ринок. Знайшлися з-поміж місцевих крутихвостів сміливці, що їздили по селах і викуповували харчі, міняючи їх на міську продукцію — відрізи тканини, одяг, взуття, а також, як жартували у Бережанах, «мидло, повидло і ружну мануфактуру», тобто незамінні у господарстві дрібниці, як то голки, ґудзики чи нитки. У місті продукти так само вимінювали — грошам здебільшого не довіряли, навіть новим — радянським рублям.

Вінцем же діяльності «визволителів» стало визволення міста від гімназії — через відсутність дров. І хоч тепер колишня буржуазна гімназія називалися радянською середньою школою, проте від холоду це не рятувало. Розпустили по домівках і бурси, які віднедавна стали іменувати гуртожитками. Колишні шкільні професори перетворилися на звичайних вчителів, куратори — на класних керівників. Класична гімназія втратила латину і грецьку, вона вчила лише читати, писати й рахувати, як звичайна народна школа. А втім, кого це цікавило, якщо до вистуджених аудиторій заходили зараз хіба щоб перевірити, чи не поцупили чогось на дрова місцеві «пролетарії».

Слобожанський родич сім’ї Ліщинських — шкільний комсорг Павло, який тепер вимушено сидів вдома, з приводу міських негараздів мав свою компетентну думку.

— Це все саботажники і спекулянти, — гаряче доводив він Святославові. — Вони умишленно підривають довіру до совєцкой власті. І з дровами тоже. Почитайте «Как закалялась сталь».

— Що? — сміявся Святослав, а Софія сором’язливо опускала очі до вишивання.

— Островського. Не читали?

Ну як пояснити, що українською «закалялась» звучить зовсім не героїчно. Святослав навіть спробував перекласти це грубіше, на східняцький штиб — вийшло «Як обісралася сталь», але ж не скажеш такого комсоргові школи? Він, звісно, хлопець непоганий, але навіщо випробовувати долю?

— Київ тоді теж замерзав, — вів своєї Павло. — А дрова лежали у лісі. Саботажники і спекулянти їх у місто не везли, так само, як осьо зараз. І щоб