Артем Чапай - Понаїхали

Юра озирнувся на напарника. Той кивнув. Юра кивнув наймачевi.

— Будете халтурити, бiльше не вiзьму, — попередив Сива Борiдка, розвернув пiкап i поїхав.

Юра й похмурий гватемалець приставили драбину. Занесли на дах кожен по пачцi шинглiв. Несучи шингли на одному плечi по драбинi, доводилось обережно балансувати. Пачки важили по п'ятдесят фунтiв, кожна довга й тонка, шингли згинались i пружинили, передаючи коливання на металеву драбину, яка теж ледь згиналась i пружинила пiд ногами.

Дах поверх дощок уже встелили чорним тонким просмоленим папером. Tar paper легко рветься, тому ступати слiд обережно, щоб не потягнути вниз по схилу.

Гватемалець показав Юрi, як криють дах шинглами. Нiчого хитрого. Починаєш знизу. Накладаєш смугу завдовжки два фути паралельно до краю, щоб на пiвдюйма звисала. Прибиваєш п'ятьма цвяхами. Або трьома, якщо хочеш схалтурити й працювати швидше. Накладаєш наступну смугу шинглу впритул до першої, тук-тук-тук, наступна, тук-тук-тук, наступна, входиш у ритм, гватемалець забивав кожен цвях одним ударом молотка, викладаєш цiлий ряд — i починаєш наступний ряд, за принципом шашок, щоби шов мiж шинглами припадав на середину в наступному ряду, тук-тук-тук, наступний, тук- тук-тук, бачиш, на шинглi позначка, який має бути напуск, дюйма чотири, i вода нiколи не просочиться, тук-тук-тук, наступний, але так ми закiнчимо надто швидко, тук-тук-тук, наступний, а нам платять погодинно, тук-тук-тук, я просто показую, як це легко...

Тук-тук... тук. Тук-тук... тук. Чорт, зiгнув цвях. Не треба поспiшати, я так не зумiю. Юрi на кожен цвях треба було два чи три удари, а потiм контрольний, щоб утопити голiвку в шингл. Вiн працював рази в чотири повiльнiше.

Вiдволiкшись вiд своєї роботи й подивившись на дiлянку, зроблену Юрою, гватемалець похитав головою:

— Недобре.

I став здирати останнi два десятки пластин. Юра й сам бачив, що ряд пiшов якось косо, але сподiвався виправити це наступними пластинами. В результатi ряд пiшов змiйкою. З трикутними щiлинами, спецiально для дощу.

Вiдтодi гватемалець крив дах сам, а Юра тiльки пiдносив йому з землi пачку за пачкою. Власне, на сукупну швидкiсть роботи це мало вплинуло.

Коли повернувся Сива Борiдка, вони двi години як закiнчили й прибрали. Юра курив. Гватемалець не курив.

— Коли закiнчили? — запитав Сива Борiдка, примруживши маленькi сiрi очi.

Юра чесно вiдповiв. Сива Борiдка заплатив вiдповiдно й повiз їх назад у Новий Орлеан. Вiн показав Юрi, щоб сiдав поруч iз ним.

— Обгорiв на сонцi, — сказав Сива Борiдка, показуючи на свою червону шию. — У мене просто дуже бiла шкiра. Не засмагає.

Виявилося, що його звуть Жоан i вiн iз каджунiв — нащадкiв тих французiв, якi двiстi рокiв тому переїхали в Луїзiану з Канади.

— Ми не хотiли присягати англiйськi королевi, — гордо сказав Жоан, нiби про свою особисту смiливiсть.

Iсторiю сам Жоан знав приблизно, французькою, звiсно, не розмовляв, проте походженням, звiсно, пишався.

Вiн висадив Юру з кабiни, а гватемальця з кузова. Гватемалець вилiз мовчки, не кивнувши на прощання. Юру Жоан затримав жестом:

— Якщо тобi потрiбна робота, — сказав вiн. — Приходь у кафе «Флора» на Марiньї, знаєш?

Юра кивнув. Знайде.

— Будуть новi замовлення, вiзьму тебе. Не люблю мексиканцiв наймати. Вони бруднi.

10

Володя пiдняв голову. Листя каштанiв було ще нiжно-салатове. Невдовзi каштани зацвiтуть. Обов'язково треба не побоятися, залiзти на дерево, зiрвати суцвiття. I подарувати Улянi. Володя знав, що залiзти-то не побоїться...

Уляна ступала поряд i, за звичкою, легенько усмiхалася. За легенькою усмiшкою неможливо зрозумiти, про що вона зараз думає. У неї нiжна, трохи смаглява шкiра, дуже гладенька. Уляна дивилася вдалечiнь, нiби вони йшли полем, а не мiстом.

Володя поправив окуляри двома руками за дужки. Згадуючи про окуляри, вiн щоразу вiдчував провину. Розумiв, що це маячня, проте думав, що через його окуляри тато довше не повернеться з Америки, й вiдчував провину за свої дурнi фантазiї про маму й дядю Колю. Вiн вiдганяв цi думки, мiцнiше всаджуючи окуляри за вуха. Обома руками. Досi не навчився поправляти їх одним пальцем на перенiссi, як умiв однокласник Теря, але він носив окуляри давно. Теря носив окуляри з товстим склом, що не заважало йому постiйно битися, навiть зi старшокласниками. Коли Терi докоряли за бiйку, за розбите футбольним м'ячем вiкно або пропущений урок, Теря, iмiтуючи докори сумлiння, сумирно схиляв голову, а в якийсь момент iз невинним виглядом, легким жестом, поправляв окуляри на перенiссi. Середнiм пальцем. Клас починав смiятися. Учителi нiчого не могли зробити. Теря без окулярiв був напiвслiпий.

Батя Терi сидiв.

Про що зараз думає Уляна? Володя подивився на неї у профiль. Вперше побачивши його в окулярах, Уляна усмiхнулася, як завжди. Вiн же не мiг отак узяти й запитати, чи подобається вiн їй. Вiн просто проводжав її додому i навiть не наважувався носити їй портфель.

Володя показав на каштани:

— Я хочу стати екологом.

Уляна глянула вгору:

— Гарно.

Їй цiкаво?

Уляна була дуже тиха дiвчинка. Уроки робила швидко, але недбало. Бiля дошки вiдповiдала погано. На додатковi уснi запитання вiдповiдала джокондiвською усмiшкою й мовчала, з тiєю ж усмiшкою йшла на мiсце, якщо їй ставили низький бал. Зате письмовi рiвняння, наприклад, розв'язувала на дошцi не замислюючись. Часом правильно, а часом нi — просто через неуважнiсть i, в результатi, якусь механiчну помилку. Коли вказували на помилку, вiдповiдала напiвусмiшкою. Дорослi у школi не розумiли, дуже розумна Уляна чи навпаки. Володя розумiв. Розкажу про справдi цiкаве:

— Я мрiю, щоб на Марсi теж дерева росли. Там можна зробити атмосферу.

Мабуть, вона зараз подумає, що це я через кiно «Згадати все» зi Шварценеггером i вирiшить, що я люблю такi фiльми. Володя поспiшив пояснити:

— Це у Рея Бредберi було. Тiльки вiн писав там про яблунi, знаєш, як «i на Марсi будуть яблунi цвiсти»?

— Ага, — Уляна кивнула й усмiхнулась, i просте «ага» прозвучало у неї дуже нiжно.

— Тiльки насправдi треба не яблунi, — поспiхом сказав Володя. — Вони непристосованi. Треба спочатку лишайники. А коли вже дiйде справа до дерев — сосни. Можна карликовi.

Уляна кивнула. Їй цiкаво! Володя зрадiв. Вiн нiколи не признався б Улянi, про що фантазував удома. Ранiше вiн уявляв, як вони з Уляною будуть жити вдвох у Карпатах, там де нiкого немає. Вiн уявляв це мiсце: пагорб зеленої трави колихається пiд вiтром, їхнiй пагорб, який переходить у пiднiжжя гори, iз приземкуватим