Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

– О, – промовив містер Бембль, коли шановна леді знову спустила свої очі додолу, – єдине, чим тепер можна зарадити лихові, – це залишити хлопця в льосі на два-три дні, поки його прикрутить голод; потім його можна буде випустити, але протягом усієї його науки його треба буде тримати на самій каші. В нього небезпечна жилава натура, місіс Соуерберрі, із живущого він насіння: ось і лікар, і доглядачка казали мені, що матка його натерпілася стільки злигоднів, поки дочвалала до нас, що на її місці кожна порядна жінка була б померла на кілька тижнів раніше, а вона ще борсалася.

Розмова за дверима долітала невиразно до Олівера, але досить було його настороженому вухові почути якийсь натяк на його покійну матір, як він затупотів і закалатав у двері з такою силою, що заглушив усі інші звуки. Тим часом надійшов Соуерберрі. Щоб викликати його обурення, жінки наговорили йому такого страхіття про Олівера, що він дійсно завзявся на хлопця, злісно шарпонув двері й немилосердно витяг його з льоху за комір.

Від нещодавньої розправи одежа на Оліверові обвисла лахміттям, обличчя було геть-чисто подряпане й розквашене, чуприна збилася клоччям на лобі; проте гнівний рум’янець не збіг ще з його лиця, і, коли його витягли з льоху, він зміряв Ноя завзятим поглядом і не зморгнув.

– Фути-нути, який красень! – сказав Соуерберрі, струсонувши Олівера за плечі й боляче ляснув його по щоці.

– Він лаяв мою матір, – відповів Олівер.

– Ну то що з того, невдячна паскудо? – визвірилася на нього місіс Соуерберрі. – Твоя мати заробила на те, що він сказав; навіть на ще гірше.

– Ні, не заробила.

– Ні, заробила, – гукнула місіс Соуерберрі.

– Брехня! – спалахнув Олівер.

Місіс Соуерберрі залилася сльозами.

Що було робити містерові Соуерберрі? Цей потік сліз вирішив усе. Хай би він зрадив себе і на одну мить завагався покарати Олівера якнайсуворіше, то кожен досвідчений читач зрозуміє, що одразу він був би став (як це завжди буває в подружніх сварках) несвітським грубіяном, негідником, потворою, карикатурою на чоловіка і т. ін., і т. ін. і взагалі був би дістав ще силу інших приємних епітетів, занадто численних, щоб вони умістилися у межах цього розділу. Але треба сказати, що Соуерберрі ставився до Олівера (наскільки сягали його далебі необмежені влада й міць) досить прихильно, може, тому, що був у ньому матеріально зацікавлений, а може, й тому, що місіс Соуерберрі зненавиділа його з першого погляду. Але в даному разі буйний потік сліз його дружини не дозволяв гаяти часу, тому він відшмагав Олівера так, що навіть місіс Соуерберрі залишилася задоволена й потреба в додатковій допомозі Бемблевого ціпка, власне кажучи, майже відпала. На решту дня Олівера знову замкнули до темного льоху, де він міг розкошувати досхочу на хлібі й воді (в його розпорядженні був цілий водогін).

Увечері місіс Соуерберрі, пом’янувши попереду під дверима кілька разів недобрим словом покійну Оліверову матір, зазирнула до льоху й наказала хлопцеві йти спати на звичайне його місце, і він пішов, а слідом за ним нісся регіт і грубі дотепи Шарлотти та Ноя.

Лише зоставшись на самоті в тиші похмурої трунарні, віддався Олівер тим почуттям, що мусили неминуче повстати в його ще зовсім дитячій душі після пережитої кривди й образи останнього дня. Він кепкував зі своїх гнобителів, він стерпів не зморгнувши біль і побої, в його серці зростала й ширилася гордість, що не попустила б вирватися з його грудей останньому зойкові – хай би вони його живцем на вогні смажили. Але тепер, коли навкруги не було нікого, хто б міг чути й бачити його, він упав навколішки на підлогу й, затуливши лице руками, заридав такими слізьми, якими – дай Боже – ніколи не плакати дитині.

Довго стояв так Олівер, мов занімів. Свічка вже зовсім розтопилася в ліхтареві, коли він підвівся на ноги. Обережно озирнувшись на всі боки й наставивши вухо, він тихенько відімкнув двері й виглянув надвір.

Стояла холодна темна ніч. Хлопчикові здалося, що зорі мерехтять далеко вище над землею, ніж звичайно; було тихо, не дмухав вітер, а темні тіні, що падали на землю від дерев, видавалися мерцями – такі німі й нерухомі були вони.

Олівер знову обережно зачинив двері і, користуючись з останніх відблисків свічки, зв’язав у хустину своє убоге добро й сів на ослоні дожидати дня.

Тільки-но засіріло надворі й перші бліді тіні світанку несміливо пробилися крізь щілинки віконниць у майстерню, Олівер підвівся й визирнув на вулицю, – на мить завмер, вагаючись, на порозі, а потім хутко причинив за собою двері.

Він глянув ліворуч, праворуч і не знав, у який бік тікати. Але потім згадав, що навантажені бендюги звертали завжди вгору, як їхали за місто, і пішов цією саме дорогою; незабаром він натрапив на стежку, що йшла навскоси через поле і, як він знав, виходила потім знову на шлях. Він пам’ятав, як він уперше йшов нею, коли містер Бембль забрав його з фарми. Стежечка проходила повз знайомий котедж. Оліверове серце швидко застукало в грудях, коли він це збагнув; він навіть хотів був повертатися назад, але пройшов уже занадто багато й не так швидко встиг би повернутися додому, та до того ж було ще дуже рано: навряд чи хто-небудь перестріне його. І він попростував далі.

А ось і знайома фарма. Все тихо, нікого не видко. Олівер зупинився й зазирнув у садок. Якийсь маленький хлопчик полов траву на грядках; він глянув угору, і Олівер пізнав бліде личко свого колишнього товариша. Він дуже втішився, вгледівши його на прощання, бо хоча хлопча було значно молодше за нього, вони колись дуже добре товаришували і їм було що згадати: скільки разів їх били, морили голодом і садовили до карцера разом!

– Т-с-с, Діку! – прошепотів Олівер, коли хлопчик підбіг до хвіртки й простягнув йому назустріч через штахети свої рученята. – Чи вже хто-небудь встав?

– Ніхто, вci сплять, крім мене.

– Нікому не кажи, що ти мене бачив, Діку, – провадив Олівер, – я тікаю. Вони знущаються з мене, Діку, і я іду шукати долі далеко-далеко, світ за очі. А як ти зблід…

– Я чув, як лікар їм казав, що я вмираю, – відповіло хлоп’ятко, блідо всміхаючись. – Я такий радий, такий радий, що побачив тебе, Оліверчику, тільки не стій тут довго.

– Ні, ні, не буду, я тільки хотів попрощатися з тобою, – відповів той. – Ми ще побачимось, я знаю, що побачимось! Ти вичуняєш