Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

— А це і є фільм жахів, просто в реальному часі, — буркнув Нік. — До речі. Є легенда про цей колодязь.

Всі завмерли. Лише вітер зітхав у шпаринах старих мурів.

— Кажуть, його копали два турки, яких угорці полонили ще за часів османських війн.  Обіцяли: якщо викопають воду — відпустить на волю. Ті копали довго. Роки. Нарешті — знайшли воду. Але коли доповіли — всі розсміявся й сказавши, що не відпустить. Один із турків, відчаєний і зраджений, вирізав нігтем напис на камені коло гирла колодязя: "У вас є вода, та нема серця". Кажуть, із того дня вночі з колодязя підіймається шепіт. Це не вода… Це він. Його прокляття. А інший турок… він просто зник. Його тіло так і не знайшли. Але — кажуть — саме через нього вода темна. І глибше, ніж здається. І може — глибша за саму землю.

Ніхто не наважився відповісти. Легенда зависла в повітрі, мов гіркий дим.

Гражина ступила до колодязя ближче. Металевий ланцюг був холодним. І знизу — з самого нутра — здіймалося щось не схоже на холод, і не схоже на вологість. Це був... подих.

— Він чекає. І вона поруч. Вони наближаються одне до одного. Якщо ми хочемо зупинити — нам треба спуститись.

Тиша. Потім Віктор ступив поруч.
— Я перший. Якщо щось — витягнете мене. Або... забудете. Але не дайте їм вийти.

Всі знали: назад дороги нема.

Сутінки спадали на замковий двір повільно, як кривавий серпанок. Сліди денного світла ще тримались на верхівках мурів, але повітря вже гусло, наповнюючись давнім шепотом, зітханням каменю і тихим зворушенням пилу.

Команда саме готувала амуніцію: мотузки, ліхтарі, магнезію для рук. Гражина сиділа мовчки, дивлячись на колодязь — її очі стали темними, глибокими, ніби вона вже частково була там, унизу.

І тоді — повітря розірвав сухий хруст. Немов коріння дерева лущилось з-під каменю. З півтіні, де зливались стіна і колона, вона вийшла.

Спочатку — тінь, що повільно згущувалась у тіло. Високе, худорляве, жіноче. Шкіра її була темною, ніби вигорілою на сонці, і світилася зсередини жовто-багряним вогнем, як палаюче вугілля під тонкою золою. Її волосся — мов потік чорного диму — струменіло у повітрі, ворушачись, хоч вітру не було.

Очі — без зіниць. Білі, холодні, мов випалені. І в них — бездонна злість.

На її тілі ледь трималась стара, зотліла хустка, що прикривала лише груди — але саме там, на шкірі, палали шрами у формі древніх символів. Вони змінювалися, мигтіли, рухались, мов живі.

— Вона... — прошепотіла Белла.
— Та сама, з потойбіччя, — докінчив Віктор, інстинктивно відступаючи.

Жінка-джин ішла повільно. Від кожного її кроку земля під ногами потріскувала, а повітря стугоніло. Камені на мурах вкривалися інеєм, хоч було літо.

— Він спить, але я чую, як він кличе. І ви… смішні, вразливі… хочете мене зупинити? — її голос не звучав. Він струменів просто в розум, оголюючи найтемніші страхи, найглибші травми.

У всіх у головах зародилось ірраціональне бажання впасти навколішки. Просто, щоб це припинилось.

— Ти вже зробила свій крок. Тепер — наш хід, — озвалась Гражина, підвівшись.

Жінка-джин усміхнулась. Але її усмішка була розломом. У шкірі, в м’язах, у її обличчі з’явилися тріщини, крізь які світилася темрява.

І вона розчинилась у повітрі. Не пішла — згоріла, наче згорнутий сувій плоті. Лишився лише запах — зола, мідь, і щось первісне, лячне — як запах поганого сну.

Всі стояли мовчки.
Гражина тихо прошепотіла:
— Ми повинні бути першими. Якщо він прокинеться — буде пізно.

Гражина мовчала кілька секунд після зникнення джин-жінки. Її очі не кліпали — дивились на те місце, де ще недавно палала тінь. Повітря навколо було густим, наче просочене попелом і загрозою.

Віктор рушив до неї, але вона підняла руку, зупиняючи. Потім повільно сказала — тихо, майже шепотом, але кожне слово звучало, як грім:

— Якщо вони об’єднаються…
Гражина перевела погляд на всіх.
— …то зможуть визволити когось, чия сила… страшніша за їхню. Когось, кого навіть вони бояться.

— Кого? — запитала Белла, стискаючи амулет на шиї.

— Я не знаю його імені. Але в потойбіччі… — голос Гражини здригнувся — …там, за межами, я відчула погляд. Ні, не просто погляд — присутність. Щось древнє, мов сама тьма. Не джин. Не демон. Щось більше. Вони шукають спосіб визволити його. І цей колодязь — лише перший крок.

Настала тиша. Навіть ніч здавалась принишклою, уважно слухаючи.

— То ми маємо бути першими, хто туди спуститься, — сказав Юліан. — І першими, хто закриє їм шлях.

Гражина кивнула.
— І якщо доведеться… ми станемо тими, хто стримає це зло. Навіть якщо заплатимо за це найдорожче.

Колодязь мовчав, поглинаючи звук кроків і шелест мотузки. Один за одним, наче зерна в пісочний годинник, члени команди спускались у темряву. Каміння колодязя було сире, місцями слизьке від вологи, поросле зеленими лишайниками, а десь — чорне, обпалене часом.

Першим ішов Віктор — досвідчений, мовчазний, обережний. За ним — Белла, з ліхтариком, прикріпленим до голови. Далі Нік, котрий раз по раз зупинявся, щоби озирнутись, ніби за ними спускалась сама ніч. Юліан мовчав, але його обличчя було зосереджене — кожен камінчик, кожен шепіт вітру він ніби намагався запам’ятати. Останньою — Гражина. Її пальці торкалися стінок колодязя, і що глибше вона спускалась, то більше пульсувала в ній чужа енергія — джинська, древня.