Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

Під ногами захлюпала вода — крижана, темна, схожа на чорнило. Але те, що чекало їх внизу, було не дном, а початком.

— Дивіться! — шепнула Белла, вказуючи ліхтариком ліворуч.
Просто перед ними, над поверхнею води, темніла вузька тріщина в кам’яній стіні. Вона дихала холодом і древнім, застиглим смородом.
Не просто отвір — прохід.

— Це вона, — мовила Гражина. — Тріщина між світами.

Один за одним вони ковзнули в неї, пригинаючись, зісковзуючи вглиб — мов у горло забутого звіра. Вода залишилась позаду. Попереду — лише глуха темрява, крізь яку повзли ті, хто мав стати першими свідками… або першими жертвами.

Прохід був вузький і звивистий, неначе кишка якогось прадавнього створіння. Камінь навколо вологий, живий, дихаючий. І хоч у ліхтариках ще лишалося світло, тінь ніби поглинала його — поглинала, мов пісок воду. Весь простір дихав чимось нечистим, стародавнім, тим, що чекало під землею тисячі років.

Гражина йшла попереду. Її долоні пекли — карта, що була вкарбована у її шкіру, тепер ніби оживала. Лінії світились слабким червоним сяйвом, як розпечене залізо. Вони пульсували, вказували напрям, а Гражина ніби чула поклик — не вухами, а нутром.

— Ми майже там, — прошепотіла вона. Її голос луною розійшовся крізь тунель.

Прохід вивів їх у величезну залу — чорну, мов вигорілий храм. Купол над головами потопав у темряві, колони здіймались до небес і губилися в мороці. Стіни вкривали барельєфи, викарбувані без розуміння — криві символи, обличчя, що зникали, щойно на них поглянути вдруге.

І тоді, мов тінь, що відділилась від самої темряви, вона з’явилася.

Аш-Зіра.

Гола, чорна як смола, з тілом, яке переливалось між жіночим і нелюдським. Очі — дві розпечені дірки. Губи — як рана, що ніколи не загоїться. Її рухи були повільні, наче вода в підземному озері, але в них читалась могутність і первісна лють.

— Гражино, провидице... — промовила вона, і кожне слово вібрувало у ребрах. — Ти принесла їх сюди. Вони — ключі. Ти — замок.

Ніхто не дихав. Лише серця билися — швидко, зриваючись у грудях, мов птахи в клітці. Віктор інстинктивно ступив вперед.  Але Гражина підняла руку.

— Мовчіть. Вона не ворог... поки що.

Аш-Зіра усміхнулась — моторошно, холодно, як усміхається ніч перед бурею.

— Тепер ви не вийдете звідси такими, якими увійшли.

Аш-Зіра ступила вперед. Її ступні не торкались землі — вона ніби пливла над нею, залишаючи після себе слід тління, що розповзався мов чорнило у воді. Її погляд ковзав кожним із команди, проникаючи глибше, ніж просто в очі — у думки, страхи, сумніви.

— Ви шукаєте того, хто спить під скелею. Але він не спить. Він чекає. — Її голос звучав ніби зсередини черепа кожного, жодні вуха не вловлювали його, та він був незаперечний. — Він... чує. І знає, що ви тут.

Гражина зробила крок вперед. Її ноги були слабкі, але карта на тілі світилася ще яскравіше — тепер вона відчувала не просто напрям, а... тягу. Щось кликало її далі, повз залу, повз Аш-Зіру, крізь стіну, якої ще не існувало.

— Ми не зупинимось, — твердо сказала вона. Її голос був надломлений, але сильний. — Ми не дамо йому вирватись.

Аш-Зіра на мить завмерла. Потім її погляд — палаючий і глибокий — вп’явся у Беллу.

— Вона вже віддала частину себе. Її сила вирує.
— А той, що мовчить, знайде спосіб вирватись саме через неї.

Белла відчула, як щось холодне пробігло хребтом. Наче чужа рука зсередини ковзнула вздовж її нутрощів. Вона відступила, але Аш-Зіра більше не дивилась на неї. Тепер її увагу привернув Нік.

— Ти бачив.
— Ти ще побачиш.

— Що це за "він"? — спитав Віктор. Його голос бринів сталлю, але очі були насторожені.

— Його ім’я втрачене для людей. Але ми звемо його — Шаар'Джар.
— Той, кого замкнули на зорі часу. Той, що не має тіла, лише волю.

— І ви... хочете його визволити? — Гражина підвела голову.

— Ні. — Аш-Зіра похитала головою. — Ми — стражі. Ми — грішні. Але ми залишились, щоби стримати його. І ми більше не можемо.

У залі затріщала ледь чутна луна. Десь під ногами земля злегка здригнулась.

— Йдіть далі. Але пам’ятайте: все, що буде далі, — не про перемогу. А про те, кого ви готові втратити, щоби втримати рівновагу. — Аш-Зіра розвернулась, і її тіло почало розчинятись у темряві.

— Наближається час обітниці.

Залу знов поглинула тиша. Вона не була порожньою. Вона була наповнена страхом, як водою повна криниця.

Гражина обернулась до команди. Її обличчя було білим, піт стікав скронями, але погляд — незламний.

— Ми йдемо далі.

Похід у глиб проходу відбувався в гнітючій тиші. Стіни ставали дедалі вужчими, а повітря — наче застиглим, просоченим прадавнім жаром. Кожен крок лунав у голові, як удар серця з іншого світу. Попереду йшла Гражина — її плечі тремтіли, та вона не зупинялась.

І раптом — як подих гарячого вітру зсередини каменю — у пітьмі знову виринула Аш-Зіра.

Цього разу її вигляд був ще суворішим. Велична, мов статуя, з очима, в яких крутилися спіралі чорного вогню, вона з’явилася перед командою, ніби виросла з самого мороку. Її голос був тихим, проте кожне слово — мов грім.

— Наш час вичерпано. Ми стримували його тисячоліттями. Шаар'джар — це не просто ім’я. Це жадання всього живого бути понад всім. Він — суть спокуси, що стає світом.