Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

Ілюзія тріснула

Ранок у горах розгортався мовчазно, але наповнений невидимим напруженням. Туман ще не розвіявся з долин, і ледь чутно ворушився в кронах дерев. Чорний VW Caddy Maxi, машина Гражини, ковзав серпантинами мов привид. За кермом сидів Віктор, зосереджений, мовчазний, з поглядом, пришпиленим до дороги.

На задньому сидінні, згорнувшись, спала Гражина. Її голова ледь хиталась у ритм поворотів, пасмо рудого волосся прилипло до щоки. На її шиї з-під коміра визирав знак — ластівка, опівопік, напівпророцтво.

Юліан сидів поруч із Віктором, гортав папери, щось нотував на краях карт. Белла й Нік тихо перемовлялись на задньому сидінні.

— Чому їдемо на її машині? — запитав Юліан, витягуючи пляшку води. — Я от не впевнений, що в неї взагалі є тормоза.

— Є, — буркнув Віктор. — Просто вони не працюють на тебе.

— Ага, — підтягнулась Белла. — І ще це єдина машина, яка пройде між світом мертвих і світом джинів. Техогляд їй робив сам Ібліс (це фігура в ісламській демонології, аналог Сатани в юдейсько-християнській традиції. У Корані він згадується як джин, який відмовився поклонитися Адаму, коли Аллах наказав це зробити всім створінням. За свою гординю й непокору був проклятий і вигнаний із милості Божої. Ібліс — створіння, яке вибрало шлях непокори, але воно діє в межах дозволеного Аллахом. Він просить у Аллаха відстрочки до Судного дня, і Аллах її дає.)

— У нього, до речі, сервіс на Драгоманова, — втрутився Нік. — Знижка 30% якщо ти вже помер.

Сміх зняв напругу на кілька хвилин. За вікнами миготіли села — крихітні, мов іграшкові, з квітами на підвіконнях і хрестами на пагорбах.

— Спить наче камінь, — прошепотала Белла, дивлячись на Гражину. — Вона взагалі хоч трохи відпочиває між цими провалами?

— Її розум відпочиває в найнебезпечніших місцях світу, — знизав плечима Юліан. — Вона просто так у світ не повертається. Якщо спить — значить, бачить. Якщо бачить — ми вже на щось підключені.

— І що, кожен сон — сигнал?

— Ні, — відповів Віктор. — Деякі — попередження. Інші — спокуса. Найгірше, коли сон мовчить.

Коли виїхали на трасу, небо розчистилось. Попереду з’явилися силуети Карпат — темні, нерівні, схожі на хребет сплячого звіра. Дорога вела просто на захід, до Мукачевого. До замку, що тримає у своєму камені тіні давнини.

До Паланку.
До того, що ще не пробудилось.
До того, що вже чекає.

Машина прорізала асфальт, мов ніж туман. Сонце здіймалось вище, розганяючи сиві клапті вранішнього серпанку. Гражина повільно розплющила очі, ніби поверталась із глибини, де не було дихання. Вона підвелась, подивилась у вікно — Карпати вже ближчі, вже тиснуть обрій, уже дихають.

— Далеко? — спитала хрипко.

— Години дві максимум, — відповів Віктор, не відводячи погляду від дороги. — Або три, якщо на нас знов щось “впаде з неба”.

— Або з підземелля, — додав Юліан, киваючи на блокнот. — Паланок не дарма побудований саме там. Замок стоїть на вулканічному конусі. А під ним — печери. Глибокі. Древні. Не всі ще відкриті…

— Це ви зараз так мені настрій підіймаєте, чи що? — буркнула Гражина, потираючи лоба. Її пальці пройшлись по шрамах і символах, що крізь тонку тканину світшота палили її шкіру спогадами.

— Гражино, — обережно заговорила Белла. — Ти пам’ятаєш… усе?

— Пам’ятаю біль. Пам’ятаю, як вони вирізали на мені мапу. Мапу, яка веде до нього. До того, кого вона — джин-жінка — хоче визволити. Її коханий... Це щось позамежне.

Запала мовчанка.

— Ти певна, що це не пастка? Що нам справді варто йти далі? — запитав Нік.

Гражина повернула голову. Її очі були ніби розрізані часом: одне — глибоке, як ніч, друге — світле, з відблиском вогню.

— Якщо ми не підемо — вона знайде інший шлях. А ми принаймні будемо там, коли це станеться.

— І якщо … — почав Віктор.

— То ми будемо першими, хто спробує її зупинити, — докінчила Гражина. — Ми маємо виграти час.

— Може, й життя, — кивнув Юліан. — Бо після Мукачевого нічого вже не буде, як раніше.

— Після Мукачевого, — прошепотала Белла, — ми або триматимемо замок… або він нас.

Дорога знову зробила крутий віраж. Попереду, на обрію, мов кістка, що стирчить із плоті гір, виріс силует Паланку — мов темна корона, з якої ще не змили кров.

Вітер зашурхотів у вікнах.

І всі замовкли.

 

Їх зустрів у нижньому дворі чоловік років п’ятдесяти — високий, суворий, у темному плащі поверх сорочки кольору сухого ґрунту. Його звали Марек. Юліан потис йому руку з давньою знайомістю — без слів, лише з коротким кивком. Марек мовчки оглянув кожного присутнього пильним, пронизливим поглядом, що ніби вивішував душу на гвіздок для перевірки.

—  Проходьте. Часу небагато. Замок гуде. Він чує.
Марек провів їх вузькими брукованими доріжками, крізь дерев’яну хвіртку з напівстертим знаком, яку більшість туристів навіть не помічали. Вони обігнули туристичну частину, зайшли в тінь крил замку — туди, де публіка вже не ступає.

— Ось, — сказала Гражина, зупиняючись. — Він тут.
Вона повільно підняла світшот. На її животі, лівіше від пупка, між рубцями й обпаленими лініями, тремтіла тонка, мов накреслена жаром, стрілка, що вказувала просто на кам’яний колодязь посеред двору.

— Серйозно? Колодязь? — обернулась Белла. — Це звучить як сцена з фільму жахів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍