Філундія - Світло Лани, Філундія

Дорога ставала не такою важкою. Після ночі сміху в руїнах Лана ніби знову згадала себе справжню. Її іронія, що раніше була захисною маскою, тепер стала легкою, майже грайливою. Дамір теж змінився. Образи, якими він ділився, стали м’якшими, теплішими: зграї птахів над квітучими рівнинами, блискучі хвилі океанів, риби, що танцювали серед коралів — усе те, на що він колись не звертав уваги, тепер здавалося йому безцінним.

— Я ніколи не бачив їх такими, — ділився він, — тоді все здавалося неважливим. А тепер… тепер я шкодую.

Йшли вони довго, поки не дісталися підніжжя сірокам’яних скель. Пейзаж змінився: замість піску — кам’яні уступи, гіркі пахощі сухих трав і вітер, що ніс шепіт з висоти. Щось було не так. Вони відчули це всі одночасно — погляд з-за спини, тиск у повітрі, що натякав: вони не самі.

Кроки стали обережнішими. Вони ще не встигли збагнути, що саме сталося, як пастка спрацювала. Сітка, зроблена з тонких але надміцних металевих волокон, опустилася згори, закриваючи їм шлях назад, а з отворів у скелях показалися кремезні постаті — озброєні, з блискучими очима, що палали під шоломами.

Їх оточили. Погляди зосередились на Дамірі — дракон викликав у них найбільший жах.

— Назад! — пролунав гортанний крик. — Це чудовисько не пройде!

Дамір завмер, щоб не спровокувати нападу.

Лана інстинктивно стала поряд з ним.

— Він не ворог! — вигукнула вона. — Він із нами!

Але страх сильніший за слова. Їх повели в кайданах, розділили, замкнули в тісних кам'яних клітках. Стіни тут були сирі, але в повітрі не було гнилі — натомість відчувалась прадавність, мов ці скелі пам’ятали часи, коли світ ще дихав.

Старець першим заговорив, коли до нього підійшов один з охоронців. Його мова була повільна, але чітка, як вода, що прокладає шлях крізь камінь. Він заговорив про знання, про печери, про пророцтво. Його слова насторожили мешканців скель. Їх мудреці провели нараду — і після кількох годин, до мандрівників прийшов головний старійшина.

Він був старим гномом, з довгою чорною бородою з сивими прожилками, вбраний у грубу тканину, обшиту символами. Його очі не були ворожими — у них світилась цікавість.

— Ви говорите про старе пророцтво? — спитав він. — Те, що писане не нашими словами, але знайоме з наших легенд?

Старець кивнув.

— Ми шукаємо істину, щоб відродити світ. Нам потрібна ваша допомога.

Старійшина мовчав, вдивляючись у Даміра.

— Дракони... вони принесли загибель... але колись, давним-давно, один з них допоміг нам вижити.

Його погляд став м’якшим.

— Ми — останній клан скельних гномів. Ми вижили, бо вчасно сховались. А тепер... можливо, час знову вийти на світло.

Старійшина дав наказ зняти кайдани. Їх звільнили, нагодували, і гноми вперше за десятиліття запросили чужинців у своє святилище — печеру знань, де, за легендами, зберігався ключ до розуміння символів пророцтва.