Філундія - Світло Лани, Філундія

Початок шляху та тіні емоцій

Щойно рішення було прийнято, стало ясно: ця подорож — не звичайна вилазка. Це буде довгий і виснажливий похід через напівзруйновані землі, пустелі, руїни старих поселень і небезпечні хребти. А головне — пішки. Дамір не зможе нести всіх, особливо старця, чия хода була вже повільною і хиткою.

— Треба все спланувати, — мовив старець, коли вони знову зібралися біля бібліотеки. — Запаси, намети, вода. І знання, — додав, показуючи на стос сувоїв, які він вже приготував.

Вони розділили обов’язки. Лана разом із Санні вирушила до залишків святилища, аби знайти хоч якісь збережені речі. Там їм вдалося знайти кілька старих плащів із тканини, яка відштовхувала вологу, і ремені для носіння речей. Санні ж натрапила на маленьке чарівне дзеркало — у ньому відображалась погода на найближчу добу.
— Ну, це точно краще, ніж метеопрогнози у твоєму світі, — хихотіла пчілка.

Дамір тим часом займався пошуками їжі — він літав на невеликі відстані й повертався із сухими плодами, зібраними з диких дерев, і мохом, з яких старець навчився варити поживний відвар. Він також виклав маршрут на землі за допомогою піску й каміння, обговорюючи кожну деталь з Ланою.

В останній день перед подорожжю вони зібрались біля кам’яного алтаря в центрі площі.
— Цей шлях змінить вас, — тихо сказав старець. — Але тільки пройшовши його, ви зможете змінити світ.

Лана стисла ремені наплічника, відчуваючи вагу речей.
— Ми готові, — прошепотіла вона.

З першими променями сонця маленька група вирушила в дорогу — вперед, через залишки світу, у пошуках витоків пророцтва.
Ніч над пустелею опустилася раптово — як темне покривало, просочене стародавніми спогадами. У стінах напівзруйнованого дому, де вони зупинилися, зароїлося шепотінням. Спершу тихим, ледве чутним, схожим на вітер у тріщинах каміння. Потім — гучнішим. Воно переросло у стогони, аідчуття болю, плач, шепоти мертвих. Було враження, що тисячі голосів говорили водночас.

Стіни дихали чужими емоціями. Світ, який здавався їм порожнім, мертвим і твердим, раптом заговорив усіма голосами зниклого життя. І цей хор викликав у кожного з них щось глибоке: страх, сум, лють, відчай.

— Що це?! — прошепотала Лана, притискаючись до Даміра.

Дамір гарчав, але не наважувався рушити. Він сам був приголомшений.

— Це не примари… — мовив старець. — Це щось інше.

Лана раптом сіла, заплющила очі й відчула... не просто звуки, а хвилі — як ехо емоцій. Їй здалося, що вона розуміє, як ці створіння з’явились.

— Санні, ти коли-небудь чула про таке? — спитала вона.

— Ні, — відповіла маленька бджілка, сівши їй на плече. — У твоєму світі такого не було. Це... зовсім інше.

Лана вдивилась у темряву за напів розваленою стіною, що тремтіла згустками тіней.

— Вони не просто істоти, — тихо сказала вона. — Вони — емоції. Тіні емоцій, які залишились тут із часів, коли все живе щезло. І тепер вони екранують наші почуття — підсилюють, віддзеркалюють. Чим сильніше ми боїмося, тим більше страху вони на нас повертають.

Старець задумався.

— Це пояснює багато. Що ж ти пропонуєш?

Лана хитро усміхнулась, підійшла до Даміра й лукаво прошепотіла:

— Тобі це не сподобається...

І раптом — почала лоскотати його під черевом. Луска хоч і була груба, але чутлива до таких дотиків. Дамір заскреготав, рикнув... і видав щось схоже на гучне хрипке рохкання — сміх. Він згорнувся, намагаючись прикрити себе крилом, але Лана була невблаганна.

Санні, зрозумівши, що відбувається, теж підлетіла до старця і почала лоскотати йому бороду, бурмочучи веселі слова. Старець, спочатку обурений, згодом розсміявся — щиро, по-дитячому. І тоді сталося диво.

Темрява почала тремтіти, змінювати тон. Стогони й страждання перетворилися на зітхання, а потім — на веселий шепіт. Тіні ніби не знали, як реагувати. Їх збурило щось незвичне — радість. Енергія сміху, щирого і безтурботного, почала поглинати їх.

Уперше за довгий час це місце наповнилося іншим звуком — не жахом, не болем, а щастям.

Так вони і заснули, втомлені, але спокійні. Заснули з усмішками, під наглядом Даміра, який лишився пильнувати.

А вранці, коли сонце почало заливати руїни м’яким світлом, вони прокинулись, поснідали, напились води — й вирушили далі.

Попереду була нова дорога.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍