Філундія - Світло Лани, Філундія

Це була перша ніч за довгий час, коли Лана почувалась у безпеці. В стінах кам’яного поселення, захованого в глибині скель, не було страху. Лише тиша, глуха і в’язка, що затягувала у власні думки, мов у тепле, знайоме болото минулого.

Вона сиділа біля невеликого вогню, що тлів у центрі кам’яного залу, загорнувшись у плетений плед, і дивилась у полум’я. Там, у танці язиків вогню, проступали обличчя — її минуле життя, що вона вже майже не мала згадувати. Стільки всього відбулось, що минуле життя було наче не з нею. Наче сюжет книжки прочитаної в дорозі.

Вона питала себе — чи могла тоді щось змінити?
Коли почала втрачати контроль над собою?
Коли обрала не ту людину, яку серце не приймало, але до якої її тягнула слабкість, ілюзія, надія, що все виправиться?

Вона згадала свою доньку — її очі, повні дорослої втоми ще в дитинстві. Що вона зробила не так? Чи давала достатньо тепла, чи слухала по-справжньому, чи тільки казала собі, що все робить правильно? І чи була вона сама справжньою — чи ховалась за маскою сили, іронії, терпіння?

У цьому новому світі їй дано шанс — другий. Але не просто пожити ще раз. А прожити інакше. І вона мусила вирішити — якою хоче бути.

Може, менш вимогливою до себе і ближчих. Може, більше слухати, а не вказуаати. Давати любов не тому, що «треба», а тому що так відчуває. Бути не тією, хто всіх рятує, а тією, хто поруч. Просто поруч.

Ці роздуми заповнили ніч. Вона не помітила, як промайнув час. Думки текли рікою: часом болісні, часом теплі, але всі — справжні.

Під самий ранок, коли в печеру почало просочуватись тьмяне світло нового дня, Лана нарешті зморилась. Вона лягла, притулившись до м’якої підстилки, і заснула сном жінки, яка довго несла в собі питання, образи, жалість до себе і вперше — дозволила собі просто бути.