Філундія - Світло Лани, Філундія

Після легкого сніданку, який більше був даниною ритуалу, ніж справжнім підкріпленням сил, Лана, Дамір, старець і Санні вирішили скористатися запрошенням старійшини та дослідити печери. Їхня карта вказувала саме на це місце — усе збігалося.

Гноми йшли попереду, несучи ліхтарі з білим вогнем, що не палав, а мерехтів у руках, мов привіт із забутих часів. Старійшина йшов у центрі процесії, його учні — мовчазні й уважні — підтримували тишу, яка з кожним кроком ставала все більш відчутною.

Нарешті вони дістались великого входу, вкритого лишайниками, де символи були вицвілі, але все ще вловимі. Печера зустріла їх сухим, теплим повітрям. Наче вона чекала на гостей.

Всередині тягнувся коридор, а за ним відкривалась велика зала. У центрі стояв бурштиновий моноліт — масивний, висотою з дві людських постаті. Сонячні промені проникали крізь отвір у стелі й падали на нього, пробиваючи глибину каменю золотавим сяйвом. Здавалося, що він дихає — повільно, глибоко, у ритмі самого світу.

«Це... ніби застиглий пульс життя», — прошепотала Лана, не зводячи з нього очей. Її пальці торкнулись повітря поряд із каменем, і вона відчула легке тремтіння — не від холоду, а від якоїсь первісної сили.

Від бурштину у чотири сторони тягнулись кольорові лінії — червона, синя, зелена й біла. Кожна була вкрита символами, наче нитки долі, вплетені у тканину часу. Вони простягались до країв зали, де знову переходили у зображення: сцени, істоти, зорі, обряди — мов розділи з великої книги світу.

«Це... карта сили», — задумливо мовив старець, нахилившись до червоної лінії. — «Можливо, це не просто зображення стихій... а спосіб їх з’єднання».

Лана кивнула. Вона відчула, що місце це — не лише історичне. Воно було живим. І, можливо, саме тут вони наблизяться до розгадки пророцтва.
Печера огорнула їх тишею, наче чекала чогось. Лана стояла трохи осторонь, уважно вдивляючись у лист із пророцтвом. Вона вже не раз його переглядала, але тепер, серед символів і знаків на стінах, щось у ній змінилось — у погляді з’явилася впевненість, що все це — не випадковість.

Вона підняла очі на лінії, що розходились від бурштинового моноліту, і почала уважно порівнювати візерунки. Символи на листі з пророцтвом були поділені на чотири частини, так само, як і кольорові доріжки: червона, синя, зелена та біла. І кожна група знаків на листі мала спорідненість із однією з ліній.

«Це... ключі», — прошепотіла вона.

Вона обережно підійшла до червоної лінії й торкнулась першого знайденого символу, що відповідав тому на листку. Потім — другого. Нічого. Стіна мовчала.

До неї підійшов старець, схрестив руки за спиною, вдивляючись у знаки.

— А якщо... вони спрацьовують лише у поєднанні зі своєю стихією? — припустив він. — Колір лінії — це підказка. Червона — вогонь, синя — вода, зелена — земля, біла — повітря або, можливо, світло?

Лана відчула, як усередині неї зашепотіла енергія — вона підняла руку й викликала маленьке полум’я, що обвило її пальці. З цим полум’ям вона знову натиснула на символ червоної лінії.

Символ раптово спалахнув м’яким світлом.

— Воно працює! — вигукнула Санні.

Всі почали діяти. Лана зосереджувалась на різних стихіях — крихітна крапля води, подих вітру, пульсація землі. Її тіло слухалось, вона вже не сумнівалась у собі.

Один за одним символи світилися, немов пробуджувалися після тисячолітнього сну.

Коли останній символ на білій лінії засяяв, залу пронизав глухий скрип — щось глибоко під ними запрацювало, загриміли важкі шестерні, і підлога почала тремтіти.

— Тримайтесь! — встигла вигукнути Лана, але було пізно.

Усі, хто були в печері мали провалитись крізь кам’яні плити. Але всі залишились на своїх місцях, простір навколо здався невагомим — політ без падіння.

А потім — тиша.

Темрява поглинула їх, залишивши лише відлуння пульсуючого бурштину у спогадах.