Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

вертали її до теплішого режиму й крига не відступала.

Залежно від того, як рахувати, було від сорока до п'ятдесяти льодовикових періодів, і два з них, що охоплювали період від 190 000 до 90 000 років до н. е. — критичні тисячоліття з погляду еволюції людини, — були особливо суворими. Наприклад, озеро Малаві 135 000 років тому містило у двадцять разів менше води, ніж тепер. Суворіше довкілля змінювало умови виживання, що може пояснити, чому почали розквітати мутації, що сприяли розвиткові мозку. Це пояснює також, чому знайдено так мало стоянок цього періоду — можливо, більшість протолюдей вимерли. За оцінкою деяких археологів та генетиків, близько 100 000 років тому на землі залишалося ледве двадцять тисяч живих Homo sapiens.

Якщо ця нова теорія правильна, криза населености повинна була мати одразу кілька наслідків. З одного боку, меншання спільного генного фонду мало полегшити мутації, а з іншого — менші гурти Homo sapiens мали більше шансів вимирати, забираючи з собою також і сприятливі мутації. Якщо (як видається можливим з огляду на незначну кількість відомих стоянок цього періоду) гуртів було також менше, то групи зустрічалися не так часто й мали менше змоги об'єднувати гени та знання. Можна припустити, що протягом ста тисяч років невеличкі гурти протолюдей ледве животіли в Африці в суворому та непередбачуваному довкіллі. Вони не надто часто зустрічався, схрещувалися чи обмінювалися виробами чи інформацією. В цих ізольованих людських анклавах розквітали генетичні мутації. Деякі з них створювали людей, подібних до нас, деякі ні. Деякі групи винаходили гарпуни, багато з них робили намиста, але більшість не робили нічого подібного. Всіх їх часто навідував привид згасання, всіх переслідувала загроза зникнення.

Це були чорні дні Homo sapiens. Але близько сімдесяти тисяч років тому їхній талан змінився. Східна та західна Африка потеплішала й повологішала, полювання та збирання полегшали, люди множилися так само швидко, як харчові ресурси. Сучасний Homo sapiens еволюціював протягом добрих ста тисяч років, було багато спроб, помилок та згасань. Втім, коли клімат поліпшав, популяції з найсприятливішими мутаціями вирвалися вперед, розмножуючися набагато швидше, ніж менш кмітливі люди. Не було монолітів, не було Великого Стрибка; було лише багато сексу та немовлят.

Упродовж кількох тисяч років ранні люди досягли точки, критично важливої з погляду демографії та біології. Замість вимирати, гурти нових людей ставали достатньо великими та численними, аби регулярно контактувати й об'єднувати свої гени та знання. Зміни накопичувалися, поведінка Ното sapiens швидко почала відрізнятися від поведінки мавполюдей. А позаяк це сталося, біологічним відмінностям між Сходом та Заходом лишилося існувати лічені дні.

Знов поза Африкою

 

ліматичні зміни рідко бувають зростами. Сімдесят тисяч років тому батьківщина Homo sapiens у східній та південній Африці ставала вологішою, тоді як північна Африка висихала. Наші предки, що швидко множилися у своїх звичних ареалах, вирішили не рухатися в цьому напрямі. Натомість маленькі гурти помандрували з теперішнього Сомалі через суходільний міст до південної Аравії, а потім до Ірану (рис. 1.3). Принаймні ми вважаємо, що вони мали так чинити. Південну Азію археологічно досліджено відносно мало, але ми маємо припустити, що гурти анатомічно сучасних людей рухалися саме цим шляхом, бо близько 60 000 до н. е. вони досягли Індонезії, сіли на човни, перетнули п'ятдесят миль відкритої води й домандрували аж до озера Мунґо в південній Австралії. Колоністи рухалися в п'ятдесят разів швидше, ніж свого часу Homo erectus та Homo ergaster, долаючи в середньому приблизно милю за рік, тоді як мавполюди просувалися за рік на тридцять п'ять ярдів.

Між п'ятдесятьма та сорока тисячами років тому друга хвиля мігрантів імовірно рухалася через Єгипет до південно-західної та центральної Азії, а звідти поширилася до Європи. Достатньо розумні, аби робити собі тонкі пластинки та кістяні голки, ці нові люди краяли, шили й допасовували одяг та будували хати з мамонтових бивнів та шкіри, перетворивши на домівку навіть холодні пустища Сибіру. Близько 15 000 року до н. е. люди перетнули суходільний міст між Сибіром та Аляскою і/чи плавали на короткі відстані уздовж її краю. Близько 12 000 року до н. е. вони залишили копроліти (науковий термін на позначення екскрементів) у печерах Орегону та водорості в горах Чилі. Деякі археологи вважають, що люди перетнули також Атлантичний океан уздовж краю крижаних плит, що тоді з'єднували Європу та Америку, хоча поки що це лише припущення.

Ситуація у східній Азії менш зрозуміла. Вік цілком сучасного людського черепа з Люцзяну в Китаї — близько 68 000 років, проте навколо цієї дати є технічні проблеми, а найдавніші безперечні рештки датовано десь 40 000 роками до н. е. Дальші розкопки встановлять, чи нові люди досягли Китаю відносно рано, чи відносно пізно[40], але Японії вони напевне досягли десь двадцять тисяч років тому.

Куди б не йшли нові люди, вони, схоже, скрізь все спустошували. Континенти, де мавполюдей ніколи не було, до приходу Homo sapiens рясніли велетенськими звірами. Перші люди, що прийшли до Нової Гвінеї та Австралії, зустріли там нелітних птахів вагою чотириста фунтів та ящірок вагою в тонну; 35 000 років тому вони вже зникли. Знахідки з озера Мунґо та кількох інших стоянок свідчать, що люди дісталися туди близько 60 000 років тому, тобто люди співіснували з мегафауною протягом двадцяти п'яти тисяч років, але деякі археологи піддають ці дати сумнівові, покладаючи, що прибуття людей відбулося лише сорок тисяч років тому. Якщо вони праві, то великі звірі зникли підозріло швидко після прибуття людей. В Америках перші людські колоністи п'ятнадцять тисяч років тому зустріли верблюдів, слонів та велетенських наземних лінивців; протягом чотирьох тисяч років вони також зникли. Між появою Homo sapiens та зниканням велетенських тварин існує, м'яко кажучи, дивовижний збіг.

Прямих свідчень про те, що люди полювали на цих тварин до цілковитого зникнення чи виганяли їх з їхніх ділянок, немає, а альтернативних пояснень зникнення (на кшталт кліматичних змін чи зіткнень з кометами) є безліч. Менше суперечок викликає той факт, що, коли нові люди діставалися земель, де вже перебували мавполюди, останні зникали. Нові люди прийшли до Європи близько 35 000 років тому, й протягом десяти тисяч років неандертальці зникли скрізь, крім гірських смуг континенту. Найпізніші відомі неандертальські відклади, від Ґібралтару до південної Іспанії, датовано приблизно 25 000 роками до н. е. Після ста п'ятдесяти тисяч років домінування в Європі неандертальці просто