Марі Луна - По ту сторону серця, Марі Луна

Викинула із голови, чи з серця?

Минуло два роки після весілля, і на світ з’явилася моя донечка — перша радість, перше справжнє відчуття безмежної відповідальності. А ще через три з половиною роки — син. Я жила звичайним життям: навчала, виховувала, любила. Моє материнство було глибоким, щирим, воно формувало мене заново, відкривало нову мене.

І одного звичайного ранку — дитсадок, рюкзачок, поспіх, рука сина в моїй долоні — світ раптом здригнувся. Я побачила його. Олега.

Він їхав на велосипеді назустріч, і в його очах світилася та сама вогняна іскорка, така знайома, така болюча. Усмішка була така широка, що здавалося, сонце стало яскравішим. Він привітався — коротко, просто, але голос його вдарив десь у серце. Я відповіла автоматично, та в ту мить коліна мої здригнулися, мов у дівчини, яка тільки-но вперше закохалася.

Одна мить. Один погляд. І все минуле прокинулося, як засніжене місто під сонячним променем. А я стояла посеред вулиці, стискаючи маленьку ручку свого сина, і намагалася знову зібрати себе докупи.

Після тієї випадкової зустрічі, коли Олег усміхнувся до мене з велосипеда, щось всередині мене хитнулося. Я не хотіла цього — у мене була сім’я, двоє дітей, турботливий чоловік. Моє життя було сповнене щоденних справ, посмішок малечі, вечірніх казок і ранкових поспіхів. Але десь глибоко в мені прокинулося те, що я довго і вперто намагалася поховати — стара мрія, не до кінця прожите почуття.

Я поверталася з садка і ловила себе на думці, що усмішка Олега все ще перед очима. Його очі, його погляд — він був таким же, як колись. І саме це боліло найбільше. Не змінився… а я — вже зовсім інша.

Після таких зустрічей мені ставало трохи сумно. Я сиділа на кухні з чашкою чаю, дивилася на сплячих дітей і думала: чому серце так глибоко запам’ятовує одних, і не може навчитися любити інших так само? Я не перестала кохати Віктора. Я цінувала його доброту, турботу, його здатність бути поруч у найважчі миті. Але з Олегом мене поєднувало щось інакше — не логічне, не практичне, не буденне. Щось... з іншого виміру.

І я щоразу змушувала себе забути. Виривала думки про Олега з голови, як бур’ян із грядки. Бо мала дітей. Бо мала відповідальність. Бо мала Віктора, який ніколи мене не зрадив.

Але щоразу, коли зустрічала Олега — навіть поглядом — у душі знову щось тріпотіло. Ледь-ледь. Як пелюстка, що зачепилася за вітер.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍