Еміль Золя - Черево Парижа

з-під пальців, як той сніг, крутилось у розпеченому повітрі, в золотій куряві сонячного проміння. Торговки зазивали Флорана, підлещувались до нього; сипався цілий дощ пропозицій: «Може, вам добру качечку, пане? Зайдіть до мене, будь ласка, ось жирні курчата! Пане, пане, візьміть оцих двох голубів!» Оглушений, зніяковілий Флоран старався відкараскатися від них. Торговки, відбиваючи одна в одної покупців, продовжували скубти своїх птахів, і дрібні пушинки летіли на Флорана; він задихався в цьому повітрі, яке було ніби просякнуте теплим димом, що здавався ще густішим від сильного запаху пташиного м’яса. Нарешті серед проходу, біля фонтана, він зустрічав Гавара, що стояв біля своєї крамнички у самій жилетці, склавши руки на нагруднику синього фартуха, і розводив теревені. Тут, у групі з десяти-дванадцяти жінок, він царював з виглядом доброзичливого принца. Гавар був єдиним чоловіком у цій частині ринку. Він так розпустив язика, що пересварився з п’ятьма чи шістьма продавщицями, яких послідовно наймав до своєї крамниці, і вирішив торгувати сам, наївно запевняючи, що ці дурні баби тільки й знають цілий день язиком молоти, і з ними, мовляв, нічого не вдієш. Та все ж йому треба було

залишати когось у крамниці, коли він сам виходив, і Гавар взяв до себе Маржолена, що валандався без роботи, перепробувавши до цього всі промисли на ринку. Часом Флоран цілу годину просиджував у Гавара, дивуючись його невгамовному базіканню, молодецтву і невимушеності, з якою він поводився з усіма цими бабами, перебиваючи одну, лаючись з другою десь за десять крамниць, відбиваючи покупця в третьої, здіймаючи галас гірше за сотню своїх балакучих сусідок, які горлали так, що аж залізні плити павільйону починали вібрувати й деренчати, немов тамтам.

У торговця живністю не було нікого з родичів, крім невістки та племінниці. Коли померла його дружина, старша сестра покійниці, мадам Лекер, що овдовіла рік тому, взялася вже надто ревно оплакувати покійницю, приходячи майже щовечора втішати нещасливого вдівця. Мабуть, вона мала тоді надію сподобатися йому і зайняти ще тепле місце молодшої сестри. Та Гавар не терпів худих жінок, говорячи, що йому гидко відчувати їхні кістки під шкірою; він гладив тільки жирних котів і собак, почуваючи особливу насолоду від круглих, товстих спин. Мадам Лекер образилась, розлютилася, що гроші її зятя не потраплять до неї, і спалахнула до нього страшенною ненавистю. Вона вважала його своїм смертельним ворогом, і ця ворожнеча заповнювала все її життя. Коли Гавар осів на ринку, за два кроки від павільйону, де вона торгувала маслом, сиром та яйцями, мадам Лекер почала запевняти, що він «навмисне це вигадав, щоб їй нашкодити, зробити її нещасною». Відтоді вона вічно скаржилась, ще більше пожовкла і так лютувала весь час, що й справді її почали обминати покупці і справи в неї пішли погано. У мадам Лекер довгий час жила донька однієї з її сестер, селянки, яка прислала до неї дівчину й більше не цікавилася своєю дитиною. Дитя виросло на ринку. Прізвище дівчинки було Сар’є, тому й прозвали її Сар’єттою. В шістнадцять років Сар’єтта була вже такою гарненькою, що чоловіки навмисне заходили до її тітки купувати сир, щоб тільки глянути на тієї. Та панами вона не цікавилася. Ця дівчина з блідим личком чорнявої мадонни і блискучими, як жаринки, очима тяглася до простого люду. Вона обрала собі моторного носильника, молодого хлопця з Менільмонтана, що був на посилках у мадам Лекер. Коли Сар’єтті минуло двадцять років, вона відкрила власну фруктову торгівлю на гроші, які в неї з’явилися невідомо звідки. З того часу її коханець, якого називали паном Жюлем, склав руки, почав носити чисті блузи й оксамитовий кашкет; на ринок він приходив лише опівдні і то в капцях. Сар’єтта і Жюль оселились разом на вулиці Вовільє, на третьому поверсі великого будинку, де внизу було кафе. Невдячність Сар’єтти остаточно розлютила мадам Лекер, і та лаяла свою племінницю щонайгіршими словами. Вони посварилися, тітка затялась у своїй люті, а Сар’єтта з паном Жюлем вигадували всякі історії про тітку, і Жюль потім розносив їх по павільйону молочних продуктів. Гавар вважав, що Сар’єтта кумедна, ставився до неї дуже прихильно і, зустрівши її на ринку, гладив по щічці: вона була така пухкенька, і шкіра в неї була така ніжна!

Одного разу по обіді, коли Флоран сидів у ковбасній, натомившись після марної ходьби в пошуках роботи, увійшов Маржолен. Цей здоровий хлопець, товстий і тихий, як справжній фламандець, був улюбленцем Лізи. Вона казала, що він не злий, трошки дурнуватий, але дужий, як кінь, і цікавий уже тим, що ніхто не знав, хто були його батько та мати. Мадам Кеню і влаштувала його до Гавара.

Ліза сиділа за прилавком, сердита через те, що Флоран закаляв своїми брудними чоботами її підлогу, викладену рожевими та білими квадратами. Вона вже двічі вставала й посипала її тирсою. Молодиця всміхнулась до Маржолена.

— Пан Гавар,— почав хлопець,— прислав мене запитати...— Він зам’явся, оглянув магазин і продовжував, притишивши голос:—Хазяїн казав мені неодмінно почекати, доки всі вийдуть, і тоді повторити вам його слова, які він примусив мене завчити напам’ять: «Запитай їх, чи немає якої небезпеки і чи можу я прийти поговорити з ними про відому справу».

— Перекажи панові Гавару, що ми його чекаємо,— відповіла Ліза, уже звикнувши до таємничого тону торговця живністю.

Проте Маржолен не йшов; він ніби прикипів до місця і з ніжнопокірним виглядом не зводив очей з красуні-ковбасниці. Наче зворушена цим німим обожнюванням, вона запитала:

— Подобається тобі у пана Гавара? Він добрий чоловік, і ти повинен старатися йому догодити.

— Авжеж, мадам Лізо.

— Так, але сам ти дурниці робиш. Ще вчора я бачила тебе на даху ринку. Крім того, ти приятелюєш з усякими паршивими хлопцями та дівчиськами. Ти ж тепер уже зовсім дорослий, тобі час подумати про майбутнє.

— Авжеж, мадам Лізо.

Лізі довелося зайнятися дамою, що зайшла купити фунт котлет з корнішонами. Вона вийшла з-за прилавка й пішла до дерев’яної колоди, поставленої під задньою стіною. Тут вона відрізала вузьким ножем од четвертини свинячої туші три котлети і, взявши голою сильною рукою сікач, тричі вдарила по м’ясу. При кожному з цих ударів спідниця її чорної шерстяної сукні трошки підіймалася, а під туго натягнутою матерією корсажа випинались кісточки корсета. Лишаючись увесь час серйозною, зі стуленими губами, Ліза неквапливо зібрала котлети і зважила їх. Очі її при цьому були ясні.

Коли дама пішла, мадам Кеню помітила, з яким захопленням Маржолен дивився на