MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

У двері тихо постукали. Вона не встигла й відповісти — Макс уже зайшов, звично нехтуючи формальностями.

— Як спалось, тіньова чемпіонко?

— Можеш не знущатись, — буркнула вона, сідаючи на ліжку, все ще кутаючись у ковдру. — Це було… дивно.

— Ще б пак. А ти ще не бачила, що далі буде. — Він підійшов ближче, сів на край ліжка й простягнув їй згорток — чорний конверт з печаткою, яку вона не впізнала. — Це від Кондора.

— Кондора?

— Ну, я б так не радів на твоєму місці. Він не листівки надсилає. — Макс вишкірено посміхнувся. — Але сказав передати “особисто в руки”.

Крістал обережно розгорнула згорток. Всередині — коротке повідомлення на щільному папері:

“Те, що ти побачила — лише фасад. Є дещо глибше. Якщо ти справді хочеш знати, що в тобі — прийди сьогодні в підвальні зали. Одна. Після заходу.”

Підпису не було. Але вона й так знала, від кого лист.

— І?.. — Макс нахилився ближче, намагаючись зазирнути.

— Особисто, — відрізала вона, ховаючи папір.

— Ей, ей, без секретів, ми ж… ну, типу, команда.

— Команда? — вона подивилась на нього, криво усміхаючись. — Це коли один не хоче вбити іншого за кожну репліку?

— А ти не хочеш? — Макс підняв брову. — Бо я вже практично тебе люблю.

— Тоді уявляю, як виглядає твоя ненависть, — пирхнула вона й встала, кидаючи останній погляд на лист. — Але добре. Якщо не повернусь — твоя черга витягати мене з чергового пекла.

— Так і запишу в графік: «Рятувати неслухняну чарівницю з підземель». До речі, у нас повно таких пунктів.

— Не сумніваюсь, — сказала вона і, притримуючи папір, вийшла з кімнати.

Коли двері зачинились за Максом, Крістал ще кілька секунд просто стояла в коридорі. Папір в руках — важкий, немов на ньому було написано не кілька слів, а її доля. Долоні спітніли, і вона притиснула лист до грудей, наче боялась, що його хтось відійме.

Підземелля. Вночі. Одна.

Вона повільно рушила коридором, проходячи повз знайомі кімнати, сходи, портрети на стінах. Усе навколо здавалося… чужим. Вперше за останні тижні вона не почувалась частиною цього місця. Ніби щось усередині неї вийшло за межі, яких більше не існувало.

Проходячи повз велике дзеркало в галереї, вона краєм ока знову побачила себе — чи те, що здавалося нею. Відображення, що не відводило погляду. В його очах було щось глибше. Сильніше. Темніше.

Це ти. Це завжди була ти, — знову прозвучав шепіт, але вона цього разу не здригнулась.

— Я — це я, — прошепотіла вона у відповідь. — Навіть якщо світ вирішив інакше.

Вона зупинилась біля вікна. За вікном — сіра імла, небо затягнуте важкими хмарами, що ось-ось зірвуться дощем. Її очі торкнулись горизонту, але думки були вже глибше — десь там, у тінях, куди її кликали.

Чому я погодилась? Чому йду одна?

Бо частина її — хотіла цього. Хотіла знати. Хотіла відповіді, навіть якщо вони її зламають.

Вона заплющила очі, вдихнула на повні груди. І тільки тоді зрозуміла — що більше не боїться. Не тому, що стало легше. А тому, що всередині вже давно вирує щось страшніше за будь-яку темряву.

Ніч повільно сповзала на замок, обтікаючи його чорними хвилями мовчання. В усьому просторі ніби щось змінювалось — повітря ставало густішим, темрява — важчою, наче сама будівля знала: хтось спускається туди, де краще не ходити.

Крістал ішла, стискаючи пальці в кулаки. Крок за кроком, униз, гвинтовими сходами, вглиб. Тут, під основною частиною замку, було тихо — занадто тихо. Стіни просочені старою магією, світло ламп коливалося, хоча вітру не було.

Вона зупинилась біля масивних дверей, вкритих старими символами. Печатка Кондора ледь світилася, відлунюючи в її грудях — наче реагуючи на щось усередині неї.

Вона доторкнулась.

Двері прочинились самі — без звуку.

Темрява всередині не була просто відсутністю світла. Вона була живою. І чекала.

— Ти прийшла, — пролунав голос. Глухий, глибокий, упізнаваний. Кондор вийшов із тіні, не поспішаючи, мов сам був частиною цього місця.

— Ви ж знали, що я не відмовлюсь, — відповіла вона, тримаючись рівно, хоча серце калатало.

— Я хотів побачити, чи ти вже здогадалась, кого ти боїшся найбільше. І чому саме це тебе може зламати.

— Я думала, що вже побачила найстрашніше… свою тінь. І прийняла її.

— Те — була лише оболонка. А тепер — ти подивишся глибше.

Кондор махнув рукою — і простір змінився.

Підлога під ногами зникла. Стіни розчинились. Вона стояла посеред порожнечі. У повітрі вібрувала магія — така стара й первісна, що здавалося, вона розриває реальність на частини.

Перед нею з’явилася постать. Висока, майже прозора. Її силует… був знайомим. Занадто.

— Мама?.. — вирвалося з Крістал.

Жінка стояла, не рухаючись. Але очі — її очі були зовсім іншими. Темні, мов ніч. І холодні.

— Ти — помилка, — промовила вона. — Тебе ніколи не мало бути.

— Це неправда, — прошепотіла Крістал, але голос затремтів.

— Ти — моя слабкість. І ти станеш прокляттям для всіх, хто тебе полюбить.

У Крістал підкосились ноги. Вона впала навколішки, груди стискало. Внутрішній голос, що досі мовчав, почав кричати. Але вона не здавалася. Вона стиснула кулаки.

— Навіть якщо це правда… я жива. І це вже не змінити.

З силуету матері вирвалося світло — яскраве, як вибух — і вдарило її в груди. Вона закричала. І… прокинулась.

Але не в ліжку.

Вона лежала на підлозі підвального залу, вся в поту, дихання уривчасте. Кондор стояв поруч.

— Ти впоралась. Перший ключ відкрито.

— Це… було реально?

— Реальністю є лише те, що залишилось у тобі після цього.

Крістал довго не могла встати. Земля під нею здавалася твердішою, ніж будь-коли — ніби весь тягар щойно пережитого ще тримав її прикованою. Її груди здіймались у рваному диханні, а серце гупало, немов намагаючись вирватись з грудей.