MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

— Думаєш, він щось знає про мене?

— Не думаю. Знаю. І саме це — найгірше. Бо він не просто син Кондора. Він…

— Щось більше? — підхопила вона.

Макс не відповів одразу.

— Він колись пройшов подібне випробування. І залишився з іншим поглядом на світ.

Крістал похитала головою:

— А я навіть не знаю, що за випробування. Просто: «пройде — тоді можливо». Можливо що? Що, блін, я маю довести?

— Що зможеш контролювати себе. Або… те, що в тобі, — тихо сказав Макс.

Вони обмінялися поглядами. І в цій тиші вперше з’явилась якась довіра. Не як між учнем і наставником. Як між двома, хто обидва — на межі.

— Спати все ж треба, — буркнув Макс, встаючи. — Завтра твій великий день. І, між іншим, я ставлю на тебе. Навіть якщо доведеться затикати твої сили власними руками.

— Ага. Це ж ти — головний по затиканням, — пробурмотіла Крістал, і вперше за вечір усміхнулась.

Макс лише підморгнув і вийшов, залишивши її наодинці з ніччю, що дихала неспокоєм.

Наступного ранку небо було затягнуте важкими хмарами, і повітря ніби густіше, ніж зазвичай. У замковому внутрішньому дворі вже зібрались глядачі — старші учні, кілька магів-наставників, і, звісно, Кондор.

Посеред площі — коло, викладене з каменю. Воно пульсувало блідим світлом. Всередині — древній візерунок, що нагадував закляття з інших епох.

— Це не просто демонстрація сили, — тихо сказав Макс, коли вони стояли на краю. — Це дзеркало. Те, що в тобі — вийде назовні. Будь готова.

Кондор вийшов уперед. Його голос рознісся над усією площиною:

— Випробування починається. Вона повинна подолати себе. І витримати те, чим є насправді.

Крістал ступила в коло. Каміння під її ногами ніби тремтіло. Повітря стало густим і важким.

Візерунок спалахнув, і перед нею виникло… її відображення. Але спотворене. В очах — тьма. Обличчя — мов загартоване вогнем. Руки — у вогняних жилах. Це була вона. Але без контролю. Без стримувань.

— Привіт, — прошепотіла тінь. — Я — ти, коли знімеш усі маски.

І тінь ринулась уперед.

Крістал встигла зреагувати. Її руки спалахнули захисною магією, але з кожним ударом її власна сила ніби жадала вирватись. Усередині неї щось пульсувало в унісон з кожним порухом супротивниці.

— Не бий її, — почувся голос Макса десь іззовні. — Прийми.

Вона затремтіла. Її тіло стомилось, руки горіли. Але вона ступила вперед — до своєї тіні. І замість удару простягнула руку.

Сутність на мить застигла. Потім… розчинилась у спалаху світла, який знову ввібрався в її груди.

Тиша. Потім — вибух оплесків.

Кондор нахмурився. Макс посміхнувся. І Декстер, який увесь час спостерігав, нарешті кивнув:

— Вона встояла.

— Вона встояла.

Після випробування

Коли натовп почав розходитись, а магічне коло згасло, Крістал вийшла з нього, мов пройшла крізь полум’я. Її ноги тремтіли, але спина залишалась прямою. Макс одразу опинився поруч і кинув на неї погляд — короткий, але сповнений гордості.

— Ну що, жива? — буркнув він.

— Не знаю. Відчуваю себе… ніби мене проковтнули й виплюнули назад. Але жива, здається.

— Це було вражаюче, — пролунав знайомий голос. Декстер наблизився, зупинившись на кілька кроків. Його очі — все ще холодні — ковзнули по дівчині. — Ти прийняла свою тінь. Не кожен на це здатен.

Крістал хотіла щось відповісти, але зупинилась. Її серце билося гучно, відчуття сили ще дзвеніло в тілі, а в голові звучали слова тіні: “Я — ти, коли знімеш усі маски”.

— Це було лише перше коло, — сказав Кондор, підходячи до них. — Але з нього видно головне. Суть. — Він затримав погляд на Крістал. — Іноді те, що ми вважаємо своєю слабкістю, виявляється єдиною нашою перевагою.

— А якщо це моя сила — і є моя небезпека? — прошепотіла Крістал.

— Тоді залишилось навчитися її направляти, — відповів Декстер. Його голос уперше не звучав зверхньо. — І не дати їй знищити тебе зсередини.

Макс скривився, глянувши на хлопця.

— Не лякай її, Декстер. У нас ще купа тренувань, щоб зробити з неї нормальну бойову одиницю, а не філософа з фаталізмом.

Кондор посміхнувся куточками губ.

— Вона витримає. А значить — має шанс. Не кожен проходить тінь.

Крістал мовчала. Вона відчувала: це був тільки початок. І справжнє випробування ще попереду.Крістал довго не могла заснути. Тіло було зношене, але думки… вони палали. Вона лежала в ліжку, нерухома, дивлячись у стелю, немов сподіваючись знайти там відповідь.

Я — ти, коли знімеш усі маски.

Ця фраза не залишала її. Вона поверталась до неї знову і знову, як пульс, як відлуння сили, яку вона відчула — і впустила всередину.

Її долоні ще пам’ятали тепло того дотику. Своєї ж тіні. Своєї сили. Що гірше — вона відчула полегшення. Наче довго стримувана частина нарешті зітхнула.

І водночас — страх. Бо щось лишилось. Її тінь розчинилась, але не зникла. Вона відчула, як щось оселилось у грудях — тихе, мовчазне, але живе. Щось, що не належало світлу. Щось, що не хотіло бути знову ув’язненим.

У голові загудів шепіт.

Тепер ти знаєш. Тепер ти — повна.

— Ні, — прошепотіла Крістал. — Я не дозволю.

Шепіт стих.

Вона підвелась і підійшла до дзеркала. Її очі… здались їй інакшими. Темніші? Глибші? Віддзеркалення на мить посміхнулось, коли вона — ні. Вона не посміхалась.

Крістал відступила, серце шалено калатало.

Що я впустила? І як тепер з цим жити?..

Вона знову повернулась до ліжка, натягнула ковдру до підборіддя, але сон не приходив. Усередині неї оселилась тиша. Та тиша, яка несе бурю.

Сон так і не прийшов. Крістал заснула лише під ранок — уривками, з дивними видіннями, в яких голоси говорили шепотом і тіні тягнулись до неї з усіх боків. Вона прокинулась у повному мовчанні, важко дихаючи, як після занурення у воду.