MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

Глава 8. Голос за гранню

Коли Крістал та її наставник зібрали речі, вони були готові вирушити у дорогу. За умовами завдання, їм потрібно було потрапити до замку, який охороняли горгулії, та знищити маленький, але надзвичайно потужний артефакт. Цей артефакт виявився надто примхливим — з ним не могли знайти спільної мови навіть охоронці.

Прибувши до замку, вони почали діяти за інструкціями Лорда. У них була карта з орієнтовним місцем знаходження артефакту і план його знищення. Однак усе пішло не за планом — виникла непередбачувана ситуація, і їм довелось викликати Розі.

— Ну що ж ви як малі діти, — з’явившись, одразу промовила вона. — Миріться вже, бо Лорд мене до вас більше не відпустить. А я ще маю справи.

— Ми помиримось, але за однієї умови: щоб Крістал хоча б іноді мене слухала, — кинув Макс.

— Домовились, — буркнула Крістал, склавши руки на грудях.

— От і добре. А тепер повертайтесь до справи. Мені ще треба встигнути до Лорда, і якщо не повернусь за кілька хвилин — отримаю від нього прочуханку. І, можливо, не тільки я, — промовила Розі, зникаючи у пелені туману.

Залишившись наодинці, Крістал і Макс рушили вперед і знайшли залу, схожу на ту, що була описана в інструкціях. У повітрі відчувалась дивна напруга — наче сам простір чинив опір їхнім крокам. Посеред зали — об’єкт їхньої мети. Над ним — мерехтливе поле, схоже на водяну плівку, яка тремтіла при кожному пориві повітря.

— Бар’єр, — прошепотів Макс. — І не з простих.

Він кинув енергетичний зонд — той одразу згорів, лишивши по собі запах озону.

— Це щось потужне. Навіть надто.

Крістал наблизилась до бар’єру, ніби ваблена чимось ізсередини. Її пальці майже торкнулись тонкої плівки, як раптом вона відчула удар — не фізичний, але майже такий самий сильний. Її відкинуло назад на кілька кроків. У голові розкотився гул, і на мить все навколо зникло. Лише шепіт:

“Ти… не готова.”

Внутрішній холод стиснув груди. Вона відчула щось знайоме і водночас чуже. Її сутність — частина тієї сили, що ховалась за бар’єром? Або щось гірше?

Макс підхопив її за лікоть:

— Обережніше. Воно… читає нас.

Він дивився на бар’єр так, ніби впізнав його природу, і це не додавало оптимізму. Його очі потемніли, щелепа стислась. Макс завжди тримався впевнено, але зараз Крістал побачила в ньому щось нове — настороженість, змішану з майже тваринним інстинктом захисту.

— Якщо воно зреагувало на тебе, — прошепотів він, — це означає, що ти для нього ключ. І водночас — загроза.

— Чудово, — прошепотіла вона. — Ще чого бракувало.

Коли вони спробували підійти ближче вдруге, перед ними з’явилося дивне створіння: невисоке, з прозорими крилами, великими чорними очима й хитрою посмішкою.

— Привіт. Ви занадто близько до суті, — його голос звучав дзвінко і водночас порожньо. — Прошу, зробіть кілька кроків назад.

Макс інстинктивно підняв руку, вже готуючи захист, але Крістал м’яко поклала руку на його передпліччя. Вони зробили крок назад.

Поле розтануло, відкривши дорогу. З тіні вийшов чоловік у темному плащі. Його постать випромінювала спокійну загрозу, очі — блищали, мов відшліфований обсидіан.

— Ви хотіли зустрітись зі мною? — запитав він.

Макс і Крістал обмінялись поглядами. Це був Кондор — господар замку.

Розмова розпочалась, і від самого початку у ній віяло холодом. Кондор був чемним, навіть усміхненим, але щось у його тоні змушувало тримати руку ближче до магічного ядра.

— Ми довго шукали цей артефакт, — почав Макс. — Його сила нестабільна, він має бути знищений.

— О, сила… — Кондор легенько усміхнувся. — Вона не завжди підлягає знищенню. Інколи — вона просто змінює форму.

— Тобто ви його не віддасте? — уточнила Крістал, стискаючи кулак у рукаві.

— Я лише поставлю умову, — відповів Кондор і клацнув пальцями. — Декстер, підійди.

З боку вийшов юнак. Йому на вигляд було років двадцять. Волосся — попелясто-русяве, акуратно зачесане, обличчя — занадто спокійне, а погляд — тривожно проникливий. На ньому був чорний жилет із срібною облямівкою, і тонка рукавичка прикривала ліву руку.

— Це мій син, — з холодною гордістю сказав Кондор. — І саме він вирішить, чи варто вам довіряти.

Макс стиснув щелепу, очі звузились. Крістал відчула, як у повітрі згущується напруга. Її інстинкти кричали: цей хлопець небезпечний.

Декстер підійшов ближче, зупинившись зовсім поруч. Його погляд ковзнув по ній, і на мить затримався.

— У неї… цікавий відбиток сили, — промовив він неквапливо. — Нестабільний. Але знайомий.

— То як? — кинув Кондор.

— Якщо вона зможе пройти випробування, тоді… можливо.

Кондор кивнув. — Випробування почнеться завтра.

Макс нахилився до Крістал і прошепотів:

— Тримайся ближче до мене. Це місце — не для тих, хто звик довіряти. І не для новачків.

Коли вечір повністю огорнув замок, Крістал нарешті лишилась у кімнаті наодинці. Вона сіла на край ліжка й обхопила себе руками, вдивляючись у темряву. У голові крутилися образи: тремтіння бар’єру, голос, який шепотів «ти не готова», погляд Декстера, в якому було щось тривожно знайоме.

А якщо вони мають рацію? Якщо справді не готова?.. — думка вдарила різко, як холодна вода.

Її руки мимоволі стиснулись у кулаки. Вона відчула знайомий пульс у грудях — те саме відчуття, що було в снах. Та сама сила. Нестабільна. Темна. Її.

Тихий стукіт у двері перервав потік думок. Вона відчинила — за порогом стояв Макс.

— Не можеш заснути? — запитав він, не чекаючи запрошення і зайшовши в кімнату.

— А ти? — вона спробувала посміхнутись, але не вийшло.

— Я? Та я взагалі щоночі сплю, як сова на кофеїні. — Він сів на край столу навпроти неї, серйозно подивившись. — Як ти?

— Як бомба з таймером. Не знаю, коли бахне.

Макс кивнув.

— Розумне відчуття. — Він помовчав, а тоді додав: — Я бачив, як ти сьогодні трималась. Ти добре витримала. Але Декстер… він не просто так цікавиться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍