MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

— Хто це?

Влад на мить замовк. У його погляді промайнула тінь:

— Герман.
 

Ніч.

Крістал спала неспокійно. Її дихання було рівним, але у грудях щось стискалося. І саме в цей момент вона побачила його.

Спершу — тінь у тумані. Контури чоловіка, що стояв серед безкраїх руїн. Навколо — уламки часу: розбиті годинники, зів'ялі квіти, застиглі у повітрі пісочні потоки, які не падали.

Він стояв спиною. Плащ колихався, як ніч, а волосся — темне, як чорнило, — спадало на плечі. Його обриси видавались знайомими, але неясними. Він тримав у руках уламок маски. Напівпрозорий, сріблясто-чорний, він ніби шепотів — мов сам артефакт мав голос.

— Ти чуєш мене? — промовив він, не обертаючись.

Крістал хотіла відповісти, але її губи не слухались. Вона лише зробила крок — і простір навколо змінився.

Вона більше не була у руїнах. Тепер перед нею стояв Влад. Молодий. Його обличчя було чистим, а в погляді — біль, якого вона раніше не бачила. Поруч із ним — інший юнак. Блідий, з глибокими очима, в яких жевріла темрява. Їх пов'язувала дружба… і трагедія. Третій стояв у тіні. Його обличчя було розмитим.

— Ти не повинна його пам’ятати, — сказав Влад у сні, глянувши прямо в очі. — Це небезпечно. Навіть для тебе.

— Але… чому? — нарешті змогла прошепотіти Крістал. — Хто він?

Він хотів відповісти, та в цю мить все навколо потемнішало. Вітер зірвав маску з рук темної фігури, і коли вона обернулась — Крістал завмерла.

Вона бачила це обличчя. Десь. Колись. Відлуння його голосу жило в її кошмарах. Її батько?

— Твій шлях почався тоді, коли він загубив свій, — промовив Влад, майже пошепки. — І ти повинна бути обережною. Бо він… ще десь існує. Але не таким, яким ти його прагнеш пам’ятати.

Сон розлетівся, ніби розбите скло, і Крістал сіла на ліжку, вкрита потом. На її столі лежав уламок маски, якого там не було раніше.