MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

Глава 7. Кімната, якої не існує

Коли Крістал повернулась додому, вона одразу відчула дивну тишу — ні сварок, ні згадок про її втечу. Все було так, ніби нічого й не сталося. Влад, як завжди, не підвів. Вона подумала, що саме він доклав зусиль, щоб все згладити.

Та найбільше її здивувала кімната. Більшість речей зникла. Все виглядало так, ніби її тут майже не було. Вона точно пам’ятала — нічого не пакувала. Невже це зробили батьки?.. Серце защеміло.

“Це що, вже репетиція на повне видалення з життя?” — промайнула думка.

Вона мовчки почала збирати речі назад. Повернення було коротким — через кілька днів вона вже вирушала до університету. Та вчилась там недовго — лише до кінця першого семестру. Далі її забрав Влад. Навчання продовжилось у Замку.

Невдовзі до резиденції прибули й інші — Катріна, Олег… Її друзі. І того ж дня Влад зібрав усіх у кабінеті.

— Сьогодні я навчу вас створювати монстриків.

— Монстриків? — здивувалась Катріна.

— Милих, пухнастих і потенційно дуже небезпечних, — з усмішкою додала Розі, входячи з-за дверей. За нею крокувало щось… химерне. Начебто зібране зі сну, що переплутав усі закони природи: голова скорпіона з мерехтливими очима, тіло коротколапого собаки, а на спині — крила, які змахували повітрям, як у мирного голуба.

— Знайомтесь. Це Гріг. Монстрик другого рівня. Вміє кілька трюків і трохи образливий, — підморгнула Розі.

— Ну… він кумедний, — не стрималась Крістал, хоча її голос трохи тремтів.

— Кумедний? Обережно, він ображається на такі слова, — Розі погладила монстрика по голові. Той муркнув… скорпіонячим клацанням.

Наступні кілька днів вони навчались створювати власних монстриків. Було складно. В когось виходив гриб з очима, в когось — жаба з котячим хвостом. Але коли всі почали справлятись, Влад оголосив:

— Попереду — маленький екзамен.

На екзамені кожен мав пройти три етапи: створити монстрика, оживити його, навчити одного трюку, а потім — трьох. Крістал впоралась. Катріна не змогла на другому етапі, Олег допустив найбільше помилок. Але всі пройшли.

Після завершення Влад вийшов і сказав:

— Всі склали. Далі — практика. Кожен зайде в мій кабінет поодинці і отримає своє завдання.

Першою була Крістал.

— Оскільки ти перша, обираєш завдання. — Влад зупинився. — Ти отримаєш третій рівень складності.

— А скільки їх всього?

— Три. Вибір є — але не в цьому випадку. Ти приймаєш завдання?

— А хіба є вибір? — гмикнула вона.

— Не в тебе. Не сьогодні.

“Звісно, не в мене…” — подумки пробурмотіла вона і кивнула.

Коли всі вийшли, Влад затримав Крістал.

— Твій наставник — Макс. Думаю, ти вже здогадалась.

— Могла б і не здогадуватись… — буркнула вона. — Ви серйозно?

— Ти схожа на нього. І він — єдиний, хто не дозволить тобі уникати правди. Макс, заходь.

Макс увійшов із хижою усмішкою:

— Ну, сонечко, тепер ти в моїх лапах. Сподіваюсь, ти не боїшся крові. Жартую. Може.

— Краще б я тягнула завдання з прокляттям, — пробурмотіла Крістал.

— Ей, я краще, ніж прокляття. Я ще й з голосом сарказму в комплекті, — підморгнув Макс.

— І терпінням, сподіваюсь, теж?

— Залежить від твоєї поведінки.

Влад перервав їх:

— Ви маєте одну можливість звернутись до Розі. Решта — ваша спільна робота.

Він закрив досьє.

— Починається практика. Удачі.

Крістал кинула швидкий погляд на Макса. “Ну що ж, принаймні нудно не буде…”

Вони покинули кабінет Влада, і Макс повів її коридорами вниз — до однієї з зал, яку вона ще не бачила.

— Тут ми будемо тренуватись, — сказав він, відчиняючи важкі дубові двері. За ними простягалась простора зала з магічними печатями на підлозі, артефактами в нішах і дзеркалами, які ніби не відбивали реальність, а щось глибше.

— Гарно, — Крістал провела пальцями по візерунках на стіні. — Тільки трохи… моторошно.

— Це нормально, — відповів Макс. — Ця зала не всім показує те саме. Вона налаштована на твій енергетичний фон.

— Чудово. А якщо я випадково підірву підлогу?

— Тоді будемо ремонтувати. А ти — вчитимешся акуратності.

Він встав у центр круга і підняв руку:

— Почнемо з резонансу. Хочу побачити, що твоя сила робить, коли її трохи підштовхнути. Відчинися.

— Ти жартуєш?

— Ні, — серйозно сказав Макс. — Або довіряєш мені — або марнуєш свій шанс. Я з тобою не для того, щоб гладити по голові.

Крістал глибоко вдихнула й стала навпроти. Вона заплющила очі, й усередині щось зрушилось. Тепло пішло від грудей, здіймаючись до долонь, а потім — спалах.

Один із дзеркал не витримав напруги й пішов тріщинами. Макс навіть не зрушив із місця, лише хмикнув:

— Добре. Тепер — контроль.

Наступні дні були схожі на нескінченний виклик. Макс міг бути суворим і жорстким, але в цьому була своя логіка: він витягував із неї те, про що вона сама не знала. Її сила — не хаос, а інструмент. І вона почала це відчувати.

У перервах між заняттями вони навіть сміялись. Іноді Макс приносив чай, який дивно світився, або розповідав історії, які звучали як вигадки — але не зовсім.

— А Влад правда жив сам у своїй резиденції майже сто років? — спитала одного вечора Крістал.

— Так. І ні. Є речі, які навіть я не знаю. Але… він вибрав самотність. Іноді, щоб стримати власну силу — треба бути далі від інших.

— А якщо це — покарання?

Макс замовк, потім подивився на неї з незвичною серйозністю:

— Можливо, Крістал. Але не кожна самотність — покарання. Іноді це — захист.

Її серце стиснулось. У цих словах було щось... про неї.

Вона більше не спитала. Але коли наступного дня Влад покликав її на розмову — відчула, що це буде щось важливе.

— Ти змінилась, — сказав він. — Макс навчив тебе не боятись себе. Це — лише перший крок.

— А далі?

— Далі — зустріч із тим, хто ще не довіряє тобі. Але саме він має відповіді.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍