MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

“Я — помилка…”

Ці слова продовжували дзвеніти в голові, роз’їдаючи впевненість. Вона підвелась, похитнулась, оперлась об стіну. Темрява вже не здавалася такою загрозливою. Навпаки — знайомою. Майже рідною.

Коли вона піднялась сходами й відчинила двері, що вели нагору, її зустріло обличчя, яке вона не очікувала побачити. Макс. Спершись на поруччя, він мовчки дивився на неї. В очах — тривога. Тиша між ними тривала кілька довгих секунд.

— Ти… змінилась, — промовив він нарешті.

— Ага, — гірко всміхнулась Крістал. — Можливо, в гірший бік.

— Не обов’язково, — відповів він. — Але щось у тобі стало… тихішим. Темнішим. Як після пожежі: вогонь уже пройшов, але запах диму ще висить у повітрі.

Вона пройшла повз нього, але він затримав її за лікоть. Не грубо — але так, щоб вона зупинилась.

— Послухай. Я не знаю, що саме тобі показали. Але якщо те, що ти впустила в себе… почне говорити твоїм голосом — скажи мені.

— Ти хочеш мене контролювати?

— Ні. Хочу знати, коли треба буде зупинити. Щоб ти залишалась собою. Бо якщо ти втратиш контроль — нас усіх накриє.

Вона хотіла віджартуватись. Але не змогла.

— Добре, — тихо сказала вона. — Якщо що — ти перший дізнаєшся.

— Дякую, що довірилась. А тепер іди спати. — Макс нахилився ближче, напівжартома додавши: — А то виглядаєш так, ніби тебе переїхав емоційний бульдозер.

— Відчуваю себе ще гірше.

— Тоді точно пора в ліжко.

Крістал зітхнула, кивнула і повільно пішла коридором, залишаючи за собою слабкий, невидимий слід магії, що ще не стихла в її тілі. Крістал сиділа на сходах внутрішнього балкону. Її плече впиралось у кам’яну стіну, а голова — в холодне скло. Внизу вже починалось життя: хтось тренувався, хтось ішов у залу. Але тут, нагорі, було тихо. Вона намагалась дихати рівно, але в грудях все ще пульсувала темна пам’ять про підвал. Про голос. Про очі, що нагадали їй, звідки вона.

— Ти виглядаєш так, ніби ночувала в драконячій пащі, — озвався голос позаду.

Макс. Він тримав у руці два яблука. Одне кинув їй — не надто сильно, але досить, щоб вона інстинктивно зреагувала. Піймала.

— Я взагалі не впевнена, що вийшла з неї, — сухо відповіла вона, оглядаючи плід. — Я ще досі відчуваю цей… дим всередині.

Макс сів поруч, обпершись спиною об стіну. Його погляд був серйозним, але спокійним. Таким, що не тисне, але не дає забути.

— Це нормально. Ти відкрила частину себе, яку більшість людей запихають у темний куток і ніколи не дивляться. А ти — подивилась прямо в очі.

— І що тепер?

Він промовчав кілька секунд, тоді зітхнув:

— Тепер готуйся до гіршого.

— Звучить обнадійливо, — в’їдливо буркнула вона.

— Це не попередження. Це… чесність. — Він нахилився вперед, спершись ліктями на коліна. — Кондор дав мені дещо для тебе. Але сказав: передати тільки тоді, коли я буду впевнений, що ти — все ще ти.

Він витягнув з кишені невеликий оксамитовий футляр і поклав їй на коліна.

— І ти впевнений?

Макс подивився прямо в очі. Його голос був тихим, але твердим:

— Я хочу бути впевненим. Але тепер усе залежить від тебе. Те, що всередині — це ключ. Або ланцюг.

Крістал поклала футляр поруч, не відкриваючи. Вона ще не готова. Але знала: час — спливає.

Макс підвівся, глянув на неї ще раз.

— І якщо… ти почнеш чути голоси, які не твої — скажи мені. Бо далі буде важче. І ти не повинна проходити це сама.

Він пішов, залишивши її на сходах, із серцем, що билося повільно, але важко. А футляр — досі лежав поруч. Таємниця. Пастка. Подарунок.

Ключ. Або ланцюг.

Крістал довго дивилась на футляр, що лежав поруч. Тепер, коли Макс пішов, кімната ніби стала ще тихішою. Чай на підвіконні давно вистиг. Серце билося повільніше, але важче — ніби всередині щось чекало сигналу.

Вона зітхнула й нарешті потягнулась до коробочки. Футляр відкрився тихо — без клацання. Усередині лежала тонка прикраса: ланцюжок зі срібла, а в центрі — темний кристал, що ледве помітно пульсував. Як серце. Її серце? У ту саму мить, коли її пальці торкнулись кристалу, простір зойкнув. Світ навколо завмер. Повітря стало густим, кольори — приглушеними. Ланцюжок на мить спалахнув білим полум’ям — і все зникло. Крістал моргнула — і стояла вже не в своїй кімнаті. Перед нею — знайомі важкі двері, червоне дерево, емблема у вигляді меча й півмісяця. В кабінеті — Влад. У кріслі навпроти — Макс. Обидва мовчки дивилися на неї.

Влад підвів брову:

— Вітаю. Як кажуть — швидше, ніж очікували.

— Що… як я… — вона озирнулась. Стіни, книги, артефакти — усе було справжнє. Це не ілюзія.

— Футляр, який тобі передали, — не просто символ. Це був артефакт транспорту. А ще — підтвердження. — Влад підвівся, обійшов стіл і зупинився перед нею. — Ти вижила. Пройшла. Отже — готова до наступного кроку.

Крістал повільно кивнула. Її голос ще не повернувся повністю, але в очах з’явилось те, чого не було раніше: сталевий блиск.

Макс посміхнувся — вперше щиро.

— Вітаю, тіньова. Тепер — починається справжня гра.