Love - Коли світ говорить шепотом, Love

Сьогодні мама мусила вийти. Уперше — без мене.

Вона довго стояла біля мого ліжечка, торкаючись моїх пальчиків, вдивляючись у моє дихання, ніби хотіла запам’ятати кожну мить.
Її пальці нервово перебирали ручку сумки. Очі — повні вибачення.

— Я ненадовго, малий… лише на кілька хвилин, добре? — прошепотіла.
Я не розумію слів. Але я відчуваю — її серце стискається.

Залишилась бабуся. Теплі руки, знайомий запах, лагідне «тіш-тіш». Але це не вона. Не моя мама.
Мене обіймають — але я шукаю інше тепло. Те, що чує душа, а не тіло.

Мама вийшла. І світ трохи змовк.
Звук дверей — як відлуння.
Порожнеча — як пауза між ударами серця.

Я плачу. Але не голосно.
Ніби сам не впевнений, що справді хочу плакати — чи просто хочу її.
Її подих. Її дотик. Її голос, який каже: «Я тут».

А тоді — двері знову. Кроки. Стукіт ключа.
Мама.

Очі блищать. Щоки вологі. Але усмішка — як сонце після дощу.
Вона хапає мене на руки й міцно-міцно притискає.

— Пробач… Я вже тут. Я завжди повертатимусь.

Я стиха зітхаю — і в ту мить усе стає на свої місця.
Бо мама — це не просто людина.
Це мій дім.
Моє серце поза мною.

---