Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Серед усіх паперів був один, що відразу привернув її увагу. Вона обережно дістала його, ніби боялася, що слова, написані на ньому, оживуть і звинуватять її. Це був лист, який усе змінив. Лист, написаний її рукою, але зараз здавалося, що це були слова зовсім іншої людини.

Вона розгорнула його. На жовтуватому папері виводились її власні слова, ніби гострим лезом вони прорізали тонку плівку її душі:

"Дорогий Ористе, батько поклав на вас тяжкий тягар супроводжувати Зорепада до Світозарської Академії. Але Пустка — дуже небезпечне місце, де може трапитися що завгодно. Можете… трохи послабити свою пильність. Ніхто не має загинути, але травми не завадять. Моя щедрість вас винагородить."

Від цих рядків війнуло холодом, незважаючи на тепло в кімнаті. У кожному слові відчувалася двозначність: поблажлива посмішка за спиною, мовчазний вирок, прикритий вишуканими фразами.

Під текстом її листа, мов вирок, чітко виднілася відповідь Ориста:

"Згода. Усе буде так, як ви побажали."

Слова були сухими, бездушними, мов холодний стукіт молотка по ковадлу. У них не було питань, сумнівів чи вагань — лише стримана готовність виконати наказ. Богдана втупилася в ці рядки, і на її чолі з’явилася глибока зморшка.

Вона перечитувала їх знову й знову, наче намагалася знайти прихований сенс або натяк, якого там ніколи не було. Але замість цього бачила тільки нещадну простоту. Орист не розпитував, не уточнював і навіть не спробував проникнути в її наміри. Він прийняв їх так, як солдат приймає наказ: без страху і без жалю.

Ця безумовна покора мала б заспокоїти її, але натомість змушувала стискати зуби. Легка тривога, мов павутиння, огортала її думки. Вона знала, що це був її задум, її план. І все ж, чим більше вона вдивлялася в ці два короткі речення, тим сильніше відчувала, як вони затягують її у прірву незворотності.

"Просто погодився…" — подумала Богдана, але ця думка лунала в її свідомості, як глузливий шепіт.

Перед очима раптом постала картина, як її вірна служниця Малина передає Ористу невеличкий оксамитовий мішечок із кристалами. Ця валюта була ціннішою за золото: кожен кристал виблискував прихованою енергією, яку можна було використовувати для культивації чи купівлі найрідкісніших речей. "Запевни, що він усе зрозумів," — пригадала Богдана власні слова до Малини перед тим, як та вирушила з дорученням.

А тепер, на тому самому папері, під старими словами, мов тіні, проступило нове повідомлення. Ледь помітні чорні літери з’явилися на поверхні листа, ніби хтось вивів їх незримим пером.

"Готово."

Одне слово. Просте, лаконічне. Але холодне, мов зимовий вітер, що пробирає до кісток. Це слово впало на її свідомість, як камінь у тихе озеро, викликаючи кола тривоги.

Воно не пояснювало нічого — ні деталей, ні обставин. Лише суха, нещадна констатація: наказ виконано.

Богдана вдивлялася в це слово, ніби воно могло розкрити більше, ніж дозволяли його межі. Серце билося глухо, і кожен удар віддавався у скронях.

"Зорепад постраждав? Чи… загинув?" — ця думка спалахнула, мов блискавка, змушуючи її пальці стискати аркуш так, що той ледве не порвався.

Вона опустила руку на стіл, відчуваючи, як перо лежить поруч, таке звичне, таке легке. Взяти його, вивести кілька рядків і дізнатися правду було так просто. Запитати Ориста: "Що сталося? Як саме ти виконав наказ?"

Але вона не могла.

Рука, яка ще секунду тому тремтіла над папером, повільно відступила. Її плечі опустилися, а погляд ковзнув убік, ніби від самого себе.

"Ні, я не буду питати," — твердо подумала вона, але ця твердість здавалася крихкою, як тонкий лід. Нехай вона і ненавиділа Зорепада, нехай його ім’я було для неї тягарем, але усвідомлювати, що його доля тепер пов’язана з її рішенням, було нестерпно.

Богдана не могла дізнатися правду. Бо правда означала б визнати: це вона винна. Не батько, не обставини, не Орист. Вона.

І навіть сама перед собою вона не могла зізнатися в цьому.

Її дихання на мить перервалося. Відчуття холоду огорнуло її долоні, хоча вона все ще тримала листа. Богдана опустилася в крісло, мов підкошена. Її розум заповнили тисячі думок, але кожна з них розбивалася об це коротке слово.

Богдана перечитувала своє власне повідомлення знову і знову, відчуваючи, як її горло стискається. У листі кожне слово було виваженим, кожен рядок — пасткою. Вона чітко пам’ятала, як сиділа за своїм столом, виводячи ці рядки, переконуючи себе, що це лише тактичний крок, необхідний для її свободи.

Тепер ці слова здавалися їй чужими. "Трохи послабити пильність…" Вона сама знала, що за цією вдаваною м’якістю криється холодний розрахунок. Вона не хотіла зізнаватися навіть собі, що всередині тоді сподівалася, що Зорепад може постраждати достатньо, щоб стати непридатним для культивації та шлюбу, або навіть загинути.

Вона здригнулася, коли відчула, як її тіло починає діяти інстинктивно. Зім’явши папір тремтячими руками, Богдана швидко піднесла його до грудей. Її енергія, ледь керована тривогою, загорілася в пальцях. Вогонь спалахнув, і лист перетворився на попіл, залишивши в повітрі запах паленого паперу.

"Це правильно. Це необхідно," — прошепотіла вона, стискаючи кулаки, наче намагаючись приборкати власне серце.

Попіл, ледь вловимий у світлі вечірніх променів, зник у повітрі, залишаючи Богдану саму з її тривогами. Вона сиділа у кріслі, нерухома, як статуя, намагаючись упіймати думки, які виривалися з її свідомості, мов дим з того самого спаленого листа.

На мить вона вдивлялася в пустий простір, де ще кілька секунд тому лежали слова її змови. Чи було це правильним рішенням? Чи справді її план залишиться непомітним, а наслідки — контрольованими?

Відчуття тяжкості поступово стискало груди, і Богдана різко відкинула ці думки. Вона вперто тряхнула головою, встала з крісла, сівши на м’який килим посеред кімнати, вирівнюючи спину. Її пальці м’яко торкнулися прохолодної поверхні підлоги, допомагаючи їй заземлитися.