Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

— Сила не в гучності криків, — промовила студентка, ледь чутно, але її слова, мов ножі, досягли вух супротивника.

Меч дівчини, простий і позбавлений прикрас, змахнув уперед. Рух був настільки точним і швидким, що ніхто не помітив його завершення — лише відлуння металу віддаленим відгомоном злилося з криком лицаря, який упав на коліна.

— Але ти старався, — холодно додала Богдана, опускаючи зброю.

Глядачі затамували подих. Це була не просто перемога. Це була демонстрація абсолютного контролю — контролю, що підкорює не лише поле битви, а й серця тих, хто спостерігав за нею. У цій юній дівчині, здавалось, поєднувалися витонченість і непохитна міць, здатні приборкати навіть найсильніших. Її останній рух, такий стриманий і бездоганний, залишив після себе тишу, що здавалася майже священною.

***

На терасі Світозарської академії, далеко від шуму і напруги майданчика, Богдана Камінчук вдивлялася у далечінь. Вечірнє сонце ковзало золотавими променями по стінах величних веж, що здіймалися над широким внутрішнім двором. Його тепле світло, здавалося, прагнуло розтопити твердість її серця, але вона залишалася незворушною.

Її погляд, хоч і спрямований на горизонт, був сповнений задумливості. Вітер злегка тріпав її темно-русяве волосся, додаючи до образу незбагненного спокою. Проте за цією зовнішньою безтурботністю ховалася буря думок.

Унизу, у дворі, продовжувалося звичне життя академії. Учні відточували удари, викрикуючи назви прийомів; їхні наставники видавали команди, а метал зброї дзвенів, утворюючи ритм, знайомий кожному, хто сюди потрапляв. Але для Богдани цей звук був лише далеким фоном, бо її думки вже давно не належали цьому місцю.

Вона ледь помітно стиснула руків’я меча, що висів у неї на поясі. Вечірнє світло відбивалося від його простих піхов, які, на відміну від багатьох інших у академії, не мали прикрас чи гравіювань. Як і сама Богдана, цей меч був інструментом — практичним, невибагливим, але бездоганно точним у своїй меті.

"Чи це дійсно моя перемога?" — промайнула думка. Її погляд ковзнув по горизонту, немов шукаючи там відповіді, яких вона не могла знайти у собі.

Сонце торкнулося верхівок веж, огортаючи академію золотавим серпанком. Але навіть його сяйво не могло розвіяти тінь, що ховалася в її серці.

Вона міцно тримала в іншій руці  записник із власними нотатками — техніки культивації, теорії енергії, бойові стратегії. Її записи були акуратними, кожна сторінка — свідченням наполегливості, яка дозволяла їй бути серед кращих.

"Незалежність або нічого," — подумала Богдана, притискаючи записник до грудей.

Вона повернулася до кімнати, закриваючи двері від суєти зовнішнього світу. Її простір був строгим і функціональним: жодних зайвих прикрас, лише ліжко, стіл, стілець, кресло і полиця з книгами. На стіні висів старий плащ із гербом її роду — єдина річ, яка нагадувала їй про батьківський дім.

Богдана опустилася у крісло, її погляд впав на герб Камінчуків. Серце защеміло.

"Ти можеш бути ким завгодно, але пам’ятай, чия ти дочка," — звучав у її пам’яті голос батька. Його холодний, незворушний погляд здавався переслідував її навіть тут, за сотні верст від дому.

— Мене не змусять, — прошепотіла вона, зціпивши зуби.

Її руки ледь помітно затремтіли, коли вона відкрила записник і поглянула на список завдань, які сама для себе встановила:

1. Піднятися до другого ступеня рангу барона до Великого княжого турніру.
2. Перемогти у молодіжному турі турніру й отримати власне дворянство.
3. Звільнитися від влади батька.

Кожен пункт був ідеально вивіреним. Усе мало значення. І ніщо — ні примусовий шлюб, ні очікування її як "достойної доньки" барона Камінчука — не змусить її відмовитися від плану.

Її пальці завмерли на сторінці зошита. Витончені літери, які ще хвилину тому заповнювали чисті рядки, втратили для неї сенс. Раптово перед очима сплив образ Зорепада Земко — юного баронета, спадкоємця роду, чиє ім’я було вплетене в життя дівчини без її згоди.

Його обличчя, трохи худорляве, але вже позначене рисами дорослішання, постало у її пам’яті. Завжди серйозний, навіть тоді, коли тіло зраджувало його на тренуваннях, і він падав на землю, облизуючи губи й підводячись знову.

"Його завзятість," — мимоволі подумала Богдана, — "іноді викликає повагу. Але цього недостатньо."

Вона нервово пограла пером у пальцях, ніби ця механічна дія могла відволікти її від несподіваної хвилі спогадів.

— Якби не цей шлюб… — пробурмотіла вона, відчуваючи, як голос прозвучав майже з відразою.

Зорепад був молодшим за неї. Слабшим. Його досягнення на полі культивації були настільки незначними, що поруч із нею він виглядав майже тінню. І все ж, найбільше Богдану дратувало навіть не це.

Вона зціпила зуби, відчуваючи, як серце починає прискорено битися.

"Він — не проблема. Проблема — батько. Його рішення, його гра."

Шлюб із Зорепадом став символом її несвободи. Він був мов ланцюг, яким батько прив’язав її до роду і до спадкоємця Земко. Зорепад нічого не вирішував у цьому союзі, але його мовчазна присутність, його вперта працьовитість лише додавали їй гіркоти.

"Він би міг стати кимось для мене… крім мого чоловіка. Хоч другом, хоч союзником… Але я не можу терпіти й прийняти, що вибір зробили за мене."

Богдана різко відклала перо, ніби його вага раптом стала їй нестерпною. Погляд дівчини опустився на герб її роду, витиснутий на палітурці зошита. Руки тремтіли, але дівчина швидко приборкала себе.

— Я вирішу сама, що буде далі, — тихо сказала вона, її голос звучав твердо.

У її очах спалахнув вогник рішучості. Хай Зорепад стане навіть найсильнішим баронетом, хай її батько розраховує на поглиблення союзу із родом Земко — вона не дозволить собі бути пішаком у цій грі.

Богдана повільно підійшла до полиці, де серед інших паперів лежала невелика скринька, оббита темною шкірою. Її пальці м'яко торкнулися кришки, ніби навіть сам дотик міг пробудити тягар минулих рішень. Скринька відкрилася з тихим скрипом, і всередині лежали кілька копіювальних листів — магічний засіб для листування, що дозволяв передавати повідомлення на відстані.